Рись звичайна (Felis lynx)
Лише в копенгагенському музеї я дізнався, яких розмірів може досягати рись, оскільки в німецьких колекціях були тварини лише середніх розмірів. Цілком доросла рись принаймні така само завбільшки, як ті леопарди, яких доводиться бачити в наших звіринцях; вона тільки дещо коротша і кінцівки її довші. Довжина тіла не менше 1 м, а може досягати і 1,3 м, довжина хвоста 15—20 см, висота в загривку до 75 см. Самець рисі може важити 30 і навіть, як мені говорили в Норвегії, 45 кг. Тварина має надзвичайно сильний, міцний тулуб, сильні кінцівки, могутні лапи, що нагадують лапи тигра або леопарда; все це вже свідчить про велику силу рисі. Вуха досить довгі, загострені та закінчуються китицеподібним пасмом чорної, густої шерсті завдовжки 4 см. На товстій верхній губі знаходиться декілька рядів жорстких і довгих вусів. Густа м’яка шерсть подовжується на морді у вигляді бороди, яка звішується двома кінцями по обидва боки і разом із вушними китичками додає «обличчю» рисі своєрідного вигляду. Колір шерсті зверху рудувато-сірий, перемішаний з білим; голова, шия, спина і боки густо усаджені рудо-бурими або сіро-бурими плямами. Нижня частина тіла, ноги з внутрішнього боку, передня частина шиї, губи і ділянки навкруги очей білого кольору. Морда рудувата, вухо всередині вкрито білою шерстю, зовні — чорною і бурою. Хвіст по всій довжині рівномірно і однаково густо вкритий шерстю. Самка, мабуть, відрізняється від самця більш рудим кольором і менш чіткими плямами; новонароджені дитинчата білі. Очі бронзово-жовтого кольору з круглою зіницею.
Рись звичайна (F. lynx) колись була поширена по всій лісовій зоні Європи і Північної Азії, але зараз, мабуть, вимерла на заході континенту. Існує безліч варіантів забарвлення, яке, мабуть, залежить від географічного положення місцевості. Взимку рись живиться різними птахами, лисицями і зайцями; влітку ловить також гризунів і жаб.
Зараз зона поширення цього хижака починається з Карпат; звідси вона простирається на схід і на північ, до Росії і Скандинавії. Тут рись поширена аж до північної межі суцільних лісів. Вона також населяє весь Східний Сибір, де місцевість гориста і вкрита лісом, і частину Азії, аж до Туркестану і Гімалаїв, де вона живе, зокрема, в долині Верхнього Інду.
Звичайно рись, як і її родичі, живе поодинці; там, де чисельність її більша, як, наприклад, у Ліфляндії, територія буває «розподілена» так, що на площу в 25 км2 припадає приблизно по чотири або п’ять особин.
За словами Нолькена, рись — нічний хижак; зі сходом сонця вона ховається і, якщо їй не перешкодять, то лежить до настання темряви, чим істотно відрізняється від вовка, який здебільшого починає блукати вже біля полудня. Для свого лігва вона вибирає розколини скелі або лісову гущавину, іноді й велику яму, навіть нору лисиці або борсука. Вона годинами дрімає, як хатня кішка, але помічає все, що відбувається навкруги неї. Тонкі відчуття захищають рись під час такої дрімоти від якого-небудь несподіваного нападу. Щонайменший шерех примушує її повертати голову в той бік, звідки чується підозрілий шум, а закриті очі негайно ж розплющуються, якщо шум стає сильнішим.
Будовою тіла і норовом рись, мабуть, не поступається жодній іншій кішці. Надзвичайно сильний тулуб на високих кінцівках і чудово розвинені органи чуття свідчать, що цей хижак чудово озброєний. Рись дуже витривала при ходьбі, рухається лише кроком або котячою риссю, але ніколи — стрибками, поки її не примушує до цього необхідність, проте у разі потреби робить справді дивовижні стрибки; вона досить добре лазить і, здається, легко плаває. З органів чуття, поза сумнівом, найкраще розвинений слух, і китички на її вухах можуть вважатися цілком заслуженою прикрасою. Навряд чи зір гірший за слух, хоча новітні спостереження не підтвердили думку, що склалася раніше, про надзвичайну зіркість рисі. Навпаки, нюх, як і у всіх кішок, слабкий. Досить розвинені у рисі відчуття дотику і смаку. Вуса на морді просто необхідні рисі, як і іншим кішкам; вона неодмінно обмацує ними все, з чим їй доводиться мати справу. «Рись взагалі хижа тварина, подібна до вовка, але набагато хитріша», — говорить старий Геснер. І, мабуть, він справді має рацію, оскільки і всі новітні дослідники описують її як надзвичайно обережну, обачну і хитру тварину, яка ніколи не занепадає духом і будь-яке становище старається повернути на свою користь.
Умовою для постійного перебування цього хижака є великі ліси, густо порослі чагарником, і взагалі важкоступні місця, населені різноманітною дичиною. Рись часто довго тримається однієї території, обходить її в усіх напрямках, за одну ніч проходить декілька миль, часто безстрашно тримаючись проїжджих доріг, насмілюючись наближатися до сіл і навіть відвідувати хутори, але через декілька днів повертається назад на свою територію, щоб знову досліджувати її.
Колишні спостерігачі порівнювали голос рисі із завиванням собаки, але ця характеристика зовсім неправильна. Я чув крик рисей лише в неволі і повинен сказати, що їхній голос дуже важко описати. Він гучний, має високий тембр і віддалено схожий на голос кішок у шлюбний період.
З настанням сутінків рись стає активною. Але вирушає на пошуки здобичі лише вночі, часто зупиняється і прислухається. По можливості рись дотримується свого попереднього шляху. Сплутати її сліди зі слідами іншого звіра може хіба що людина, яка зовсім не знає цієї тварини; слід рисі великий, але не відповідає її нерозмірно великим лапам: він більший, ніж слід вовка, округлий і без відбитку кігтів. Крок відносно короткий. Таким чином, сліди тягнуться смугою, яку легко впізнає кожний, хто хоч раз бачив сліди рисі Переходячи з місця на місце і повертаючись назад, рись ступає на старі сліди; так само роблять і декілька рисей, що виходять на полювання разом.
Від найдрібніших ссавців і птахів до косулі або глухаря і дрохви — ніхто з цих тварин не застрахований від її нападів. На оленів, лосів і кабанів наважуються нападати лише дуже сильні рисі. Великій дичині рись віддає перевагу перед дрібною. На півночі, де благородних оленів мало, а дрібної дичини багато, рись завдає незначної шкоди; навпаки, в країнах помірного поясу вона стає однаково ненависною і мисливцю, і пастуху, оскільки душить набагато більше тварин, ніж їй потрібно для їжі. Вона лише злизує зі здобичі кров і поїдає найбільш ласі шматочки, залишаючи решту вовкам і лисицям. Тут вона украй рідко повертається до падла, тоді як у бідній на дичину Ліфляндії вона, за словами Нолькена, дуже охоче їсть його і навіть вважає за краще на деякий час залягти поблизу падла, полишивши полювання. У Швейцарських Альпах рись, за словами Шинца, підстерігає борсуків, бабаків, зайців, кроликів і мишей, підкрадається в лісах до косуль, на скелях до сарн, ловить глухарів, рябчиків і гірських тетеруків, а також забирається в стада овець, кіз і телят.
Рись менше за інших кішок схильна їсти падло. Убивши косулю або північного оленя, рись може їсти тушу протягом півтора тижня, якщо вона раніше не протухне.
Говорять, що рисі збираються разом у січні — лютому, причому декілька самців часто б’ються за самку. Через десять тижнів після спаровування самка народжує двох, найбільше трьох дитинчат у добре прихованому лігві — розширеній борсуковій або лисячій норі, під навислою скелею, між зручним корінням дерева та в інших потайних місцях. Якийсь час дитинчата залишаються сліпими, а коли виростуть, мати годує їх мишами і дрібними птахами, навчає полювати і взагалі готує їх до подальшого самостійного життя.
Шкура рисі дуже цінується; найкрасивішими і найбільшими вважаються шкури скандинавських рисей. М’ясо рисі усюди вважалося і вважається смачною дичиною.