Осел свійський
Степового нубійського осла приручали ще за стародавніх часів; спійманих диких тварин використовували для облагороджування ослячої породи. Стародавні римляни витрачали великі гроші на це облагороджування, а араби дотепер займаються цим.
Осел — родич коня; його нащадок — осел дикий (Equus asinus). Ймовірно, був одомашнений в неоліті (близько 12 000 років тому); широко використовувався єгиптянами ще понад 3000 років тому, щоб перевозити вантаж для монументальних споруд тієї епохи. З Єгипту осли поширювалися через Малу Азію, Туреччину і Балкани, досягнувши решти Європи в XIX cm. Тривалість життя до 14 років. Самка звичайно народжує одне лоша після 9-місячного періоду вагітності.
Якщо порівняти осла, який у Західній Європі везе мішки на млин або візок з молоком, з його південними побратимами, то можна легко прийняти їх за різні види — так мало схожості між ними. Північний осел, як відомо, ледача, уперта, часто норовиста тварина, яка звичайно, хоч і несправедливо, вважається уособленням дурості та простоти; південний же осел, особливо єгипетський, — прекрасна, жвава, надзвичайно працьовита і терпляча істота, яка у виконанні своєї роботи не тільки не поступається коню, але навіть багато в чому перевершує його. За те про нього піклуються набагато більше, ніж про європейського осла.
Грецький та іспанський осли завбільшки з маленького мула; їхня шерсть гладка і м’яка, грива досить довга, китиця хвоста дуже довга; вуха також довгі, але мають красиву форму; очі блискучі. Велика витривалість, легкий, швидкий крок і м’який галоп роблять цього осла чудовим для верхової їзди. Деякі мають від природи інохідь. Окрім великих ослів, у Греції та Іспанії трапляються менші, але вони все-таки стрункіші і вкриті красивішою шерстю, ніж наші свійські осли. Але арабські осли, особливо ті, яких розводять в Ємені, ще красивіші від цих прекрасних тварин. Тут існує два види ослів: одні великі на зріст, сміливі, моторні, придатні для верхової їзди, інші менші на зріст, слабші, використовуються для перенесення вантажів. Перші пішли, ймовірно, від схрещування з онагром і його нащадками. Подібні ж породи є в Персії та Єгипті. Придатний для верхової їзди осел там цінується більше, ніж посередній кінь.
Осли кращої породи є тільки у найзнатніших людей у країні. Такий осел буває завбільшки із звичайного мула, і, починаючи з довгих вух, так на нього схожий, що їх важко розрізнити. Струнка статура і гладка, м’яка шерсть є його відмітними особливостями. Звичайний осел, який є у кожного жителя країни, середніх розмірів, але дуже старанний, невибагливий до їжі й терплячий. Уночі він одержує свою основну їжу — тверді боби; вдень йому в певні години дають то жмут свіжої конюшини, то жменю бобів.
Ніде, як здається, осли так часто не використовуються для верхової їзди, як у Єгипті. Тут у великих містах ці поступливі тварини дуже необхідні для зручності життя. їх наймають так само, як ми наймаємо карсти, і зовсім не вважається ганебним користуватися ними.
Східна частина Індостану і Середньої Азії, Північна і Східна Африка, Південна і Середня Європа і, нарешті, Південна Америка — все це країни, в яких дуже багато ослів. Чим посушливіша країна, тим осли в ній кращі. Вологість і холод осел гірше зносить, ніж кінь. Тому в Персії, Сирії, Єгипті і Південній Європі знаходяться найкращі осли; в Середній Африці та Середній Європі, які є межею зони їх поширення, — найгірші.
Усі органи чуття свійського осла добре розвинені. Найкраще розвинений слух, далі йде зір, а потім нюх; дотик його дуже слабкий, смак також не дуже розвинений. Він має чудову пам’ять і завжди знайде шлях, яким одного разу пройшов. Хоча він здається дурним, але іноді буває дуже хитрий і лукавий, і зовсім не такий добродушний, як звичайно вважають.
Осел задовольняється найпоганішою їжею і наймізернішим кормом — травою і сіном; він навіть віддає перевагу чортополоху, колючим чагарникам і травам. Але він дуже розбірливий у питві: ні за що не стане пити каламутної води; вона може бути солона, але неодмінно чиста. У пустелях часто не знають, що робити з ослом, оскільки, незважаючи на сильну спрагу, він не хоче пити каламутної води зі шкіряних бурдюків.
У нас час спаровування ослів буває в останні весняні і перші літні місяці, на півдні ж триває цілий рік. Через 11 місяців (звичайно рахують 290 днів) ослиця жеребиться одним, дуже рідко двома, абсолютно розвиненими, зрячими дитинчатами, дуже ніжно облизує їх і дає їм вже через півгодини після народження своє вим’я. Через 5—6 місяців осла можна відлучити від матері, але він ще довго усюди ходить слідом за нею. Навіть у перші місяці свого життя осел не вимагає жодних особливих турбот і піклування; він задовольняється, так само як і дорослі осли, будь-якою їжею, яку йому дадуть. Мати мужньо захишає своє дитинча, коли йому загрожує небезпека, і навіть іноді жертвує собою заради нього. Вже на другому році життя осел досягає розмірів дорослої тварини; але тільки на третьому році набирає сили. Незважаючи на те, що осли повинні багато працювати, вони живуть досить довго. Були випадки, що осли жили 40—50 років.
Хода осла надзвичайно тверда. Тільки іноді він раптом ні за що не хоче зійти з місця, а іноді ж, навпаки, раптом починає бігти. Завжди слід дивитися на його вуха, тому що вони дуже рухливі й виражають, як у коня, його почуття і наміри. Він не звертає жодної уваги на побої і через них не прискорює кроку, що свідчить почасти про його упертість, почасти про товщину його шкіри. Дуже добре знає свого господаря, але не може бути і мови про те, щоб він був такий прихильний до нього, як кінь.
Ще з давніх-давен злучали коня і осла і завдяки такому схрещуванню одержували помісі, які називаються мулами, якщо батько — осел, і ослюками, якщо мати — ослиця. Як перші, так і другі своїм зовнішнім виглядом схожі більше на матір, але вдачу свою успадковують від батька.