Кіт буланий, або степовий (Felis libyca)
Може вважатися за родоначальника нашого свійського кота. Рюппель відкрив його в Нубії, в західній частині долини Нілу, біля Амбукола, в пустинній місцевості, де разом із скелястими ділянками трапляються розкішні чагарники. Пізніші дослідники, втім, знаходили його у всьому Судані, в Абіссінії, в глибині Африки і навіть у Палестині. Довжина його тулуба 50 см, хвоста — трохи більше 25 см. Ці розміри дещо відрізняються від розмірів нашого свійського кота, але все-таки дуже до них близькі. І з вигляду буланий кіт вельми схожий на деякі різновиди свійського. Його хутро на верхній частині тулуба має блідо-жовте або булано-сіре забарвлення; на загривку і на спинному хребті воно руде, з боків світліше, на череві зовсім біле. По всьому тулубу проходять темні, вузькі, хвилеподібні поперечні смуги, які на ногах виступають чіткіше; на верхній частині голови і на потилиці помітні вісім вузьких поздовжніх смуг. У деяких місцях тулуба хутро рябіє дрібними чорними цятками. Хвіст зверху булано-жовтий, знизу білий; закінчується він трьома широкими чорними кільцями і зовсім чорним кінчиком.
Мумії й зображення кішок, знайдені під час археологічних розкопок у Фівах та інших давньоєгипетських містах, понад усе відповідають цьому виду і змушують припускати, що саме буланого кота давні єгиптяни тримали як свійського. Дуже можливо, що з Південної Нубії до Єгипту його завезли священнослужителі. Пізніше він, мабуть, потрапив до Аравії та Сирії, а потім, через Грецію та Італію, до Західної і Північної Європи. Подальшому його поширенню могли допомогти європейські мандрівники.
Свійські коти єменців і арабів західного узбережжя Червоного моря не тільки мають однакове з буланими котами забарвлення хутра, а й відзначаються такою ж стрункістю і худорлявістю. Риси схожості особливо сильно виявилися, коли Денітц порівняв череп свійського кота з черепом буланого кота, привезеного Швейнфуртом із Центральної Африки. Буланий кіт, як виявилося, відрізняється від свійського лише тонкими кістками, що є відмітною ознакою диких тварин. В усякому разі, за будовою черепа наш дикий кіт відрізняється від свійського кота, а буланий кіт — ні.
«Кішка, — пише Еберс у романі «Дочка єгипетського царя», — вважалася за найбільш священну зі всіх тварин, яких шанують єгиптяни. Вона була недоторканною святинею, тоді як інших тварин шанували тільки відносно».
Якщо давні єгиптяни кішку шанували як божество, у давніх германців вона (точніше, дикий кіт, переважно рись) вважалася за прислужницю богині любові Фрейї, яка возила хмарами її колісницю. Згодом вона перетворилася на містичну істоту і дотепер іще вселяє певний немотивований страх.
Степовий кіт — звичайнісінький дикий кіт Африки. Багато хто вважає його підвидом європейського (F. silvestris libyca). Поширений по всьому континенту, зазвичай у місцях, порослих низьким чагарником або високою травою. Вкритий нерівними смугами й плямами, нагадуючи свійську кішку смугастого або муарового забарвлення. Дорослий самець важить близько 3,6 кг при висоті в загривку 30 см.
Дослідження дозволяють припускати, що кота вперше приручили давні єгиптяни, а не індійці і не північні народи. До X століття вона була майже невідома в Північній Європі. У Валлійському зведенні законів є, між іншим, постанова Ховелла Да, або Ховелла Лебона, який помер у середині X століття, в якому визначається вартість свійського кота, а також покарання за жорстоке поводження з ним. Ціна молодого кота, який не впіймав ще жодної миші, була удвічі менша від ціни досвідченого кота. Покупець мав право вимагати, щоб очі, вуха і кігті тварини не були пошкоджені, щоб вона вміла ловити мишей і, якщо це самка, щоб знала, як виховувати кошенят. Якщо куплений кіт виявлявся з вадою, покупець міг зажадати від продавця третину ціни назад. Той, хто крав або вбивав кота у княжій коморі, повинен був спокутувати свій злочин, пожертвувавши вівцю або барана, або ж дати стільки мірок пшениці, скільки потрібно, щоб засипати кота, підвішеного за хвіст над самою землею.
Наразі кіт водиться у всіх країнах, де люди ведуть осілий спосіб життя, за винятком лише Далекої Півночі і, згідно з Чуді, найвищого поясу Анд.
Проте кіт зберігає до певної міри свою самостійність і у багатьох випадках підкоряється людині лише настільки, наскільки вважає цю залежність вигідною для себе. Що більше людина займається ним, то сильніше він прихиляється до родини, і що менше вона утруднює його свободу, даючи його спокій, тим міцніше він прив’язується до будинку, в якому виріс.