Мунтжак, або киданг (Muntiacus muntjak)
Найвідоміший вид дрібних оленів підряду Жуйні; довжина його тіла досягає 115—120 см, з яких 15—18 припадає на хвіст, висота в холці 65—70 см. Мунтжак — досить стрункий, сильний олень, з шиєю середніх розмірів, короткою головою, високими і стрункими ногами, середньої довжини хвостом і кошлатим хутром; хутро — коротке, гладке і густе, шерсть — тонка, блискуча і жорстка. Забарвлення тіла — темне жовто-буре. Роги білі, з жовтуватим відтінком, сидять на дуже довгих шорстких дудках і спрямовані криво назад; вони нахиляються спочатку трохи назовні та наперед, потім до кінця гачкоподібно загинаються назад і всередину. Внизу ріг утворює один стовбур, потім помітна коротка, товста, загострена надочна гілка, що спрямовується вперед і вгору. Шорсткі дудки дуже своєрідні; вони підіймаються на 8—10 см вгору, вкриті густо оброслою волоссям шкірою, яка біля віночка утворює облямівку з пучкоподіб-но розташованого волосся, і закінчуються дуже вузьким віночком, що складається з декількох великих кулястих жовен. З віком ці шорсткі дудки товщають, і кількість жовен на них збільшується. Безпосередньо на рогах добре видно глибокі поздовжні борозни, але горбиків немає. У самки замість рогів волосяний чубок.
Мунтжак — парнокопита тварина з родини Олені. Довжина тіла 80—100 см, висота в холці 65 см, важить близько 35 кг. Водиться в лісах Південно-Східної Азії. Два підвиди (їх розглядають і як види) занесені до Червоної книги Міжнародного союзу з охорони природи і природних ресурсів.
Мунтжаки поширені на Суматрі, Яві, Борнео, Банку і Малаккському півострові, а також у Бірмі, Хайнані та Британській Індії. Країни, в яких трапляються то пагорби, то долини і які головним чином прилягають до підошов високих гір або знаходяться неподалік від великих лісів, поєднують у собі, мабуть, всі відповідні умови для життя цієї тварини. На Яві таких місцевостей багато, їх покривають висока трава, кущі та середніх розмірів дерева, які утворюють невеликі гаї, що перериваються лише вузькими смугами обробленої землі. Крім того, мунтжакам подобаються вологі незаселені місця. Тварини ці прокрадаються, як пише Ходжсон, з низько нахиленою головою крізь непрохідну гущавину між зламаними деревами і вміють моторно пробиратися через найменші просвіти. Крик мунтжака чути як удень, так і вночі; це хрипкий, різкий, звучний крик або гавкіт.
Ще до четвертного періоду вони розвинулися майже всюди. Але потім вимерли, залишивши потомство, від якого, мабуть, з'явилися всі види сучасних оленів. Самі уціліли лише в Індо-Малайській області. Тут флора і клімат завжди були стабільними, і тому мунтжаки мало змінилися.
Тічка буває в березні та квітні.
Якщо тварина бачить, що її переслідують, то не кидається бігти далеко, як олень, а біжить спочатку дуже швидко, потім повільніше і обережніше, описуючи велику дугу, і поступово знову повертається на своє колишнє місце. Якщо переслідування довго не припиняється, то вона нарешті ховається в густий чагарник, лежить там нерухомо і не звертає уваги на наближення мисливця, оскільки почуває себе в цілковитій безпеці. Мунтжак — дуже смілива тварина і вправно вміє користуватися своїми рогами і зубами. Багатьом собакам при сутичці з ним мунтжак завдає глибоких смертельних ран.
Окрім людини, цих оленів переслідують тигри і пантери. Але м’який клімат і рясна їжа настільки сприяють їхньому розмноженню, що всі втрати, які людина і хижі тварини заподіюють стадам, скоро відшкодовуються новими поколіннями.