Верблюд двогорбий, або бактріан (Camelus bactrianus)
Належить до родини Верблюдячі ряду Мозоленогі. Тіло у нього незграбне й осадкувате. Тулуб довший, ніж у дромадера, шерсть набагато довша, а колір зазвичай темніший, найчастіше темно-бурий, а влітку рудуватий.
Пржевальський у сімдесяті роки XIX ст. довів, що у Внутрішній Азії ще живуть у великій кількості справжні дикі верблюди, а не лише здичавілі (Camelus bactrianus ferus). Горби у них набагато менші, ніж у свійських, на передніх колінах помітні мозолясті нарости, а череп має дещо іншу будову; наскільки відомо, дикі верблюди водяться в Південній Джунгарії, Східному Туркестані та Тибеті.
Двогорбого верблюда розводять в усіх степових країнах Середньої Азії, і він служить головним чином для перевезення товарів між Китаєм і Південним Сибіром або Туркестаном. У Бухарі і Туркменії його заміняє дромадер і абсолютно витісняє його там, де степ набуває вигляду піщаної пустелі.
«Трапляється, — пише Пржевальський, — що заєць, який щойно вискочив з-під його ніг, лякає його: він швидко відскакує вбік і мчить, наче божевільний, степом, причому інші верблюди роблять те ж саме, не дізнавшись, у чому справа. Великий чорний камінь на дорозі, купа кісток, сідло, що впало, лякають його до того, що він починає чимдуж бігти і бентежить весь караван. Якщо на нього нападає вовк, то вій і не думає захищатися. Йому було б легко звалити такого ворога одним ударом ноги, але він тільки плює на нього і кричить щосили. Навіть ворони кривдять цю нетямущу тварину: вони сідають йому на спину і клюють у рани, натерті в’юками, причому навіть відривають шматки м’яса від горба, верблюд же і тут не знає, що робити і лише плюється та кричить. Винятком є самці під час статевого збудження, які робляться такими скаженими, що їх доводиться прив’язувати ланцюгами, щоб вони кого-небудь не покалічили. Але як тільки час збудження мине, то і самці стають сумирними і до всього байдужими, як і раніше».
Спаровування відбувається в період з лютого до березня. Самка телиться 13 місяців потому і приносить завжди одне дитинча, яке спочатку таке безпорадне, що йому необхідний особливий догляд і доводиться його прикладати до вимені матері; проте дуже скоро воно всюди ходить за самкою. Через декілька тижнів після народження молодий верблюд починає їсти траву, і тоді його відділяють від матері, яку доять так само, як і іншу свійську худобу. На другому році життя верблюду проколюють носову перетинку і просмикують в цей отвір паличку, до якої прив’язують вузду, і з того часу починається його дресирування. На третьому році життя на ньому потроху починають їздити верхи, на четвертому — привчають до легких в’юків, а на п’ятому році його вже вважають дорослим. За умови гарного догляду він може служити до 25 років.
Верблюду погано живеться на гарних пасовищах; він потребує степових рослин, якими ледве задовольняються інші травоїдні тварини: наприклад, полину, дикої цибулі, пагонів степових чагарників, а головне — тих рослин, що ростуть на солончаках. Узагалі сіль дуже потрібна верблюду: він дуже охоче п’є солону воду степових водоймищ і жадібно хапає сіль, що осіла по їхніх краях. Якщо в його їжі бракує солі, він дуже худне, навіть тоді, коли пасеться на найкращому пасовищі.
Щоб сідло не натирало спину верблюдові, йому кладуть на обидва горби декілька повстин і на них в’ючне сідло, яке зазвичай також підбите чим-небудь м’яким; до сідла ж прив’язують в’юки. Сильний верблюд проходить щодня 30—40 км, несучи тягар до 220 кг, а деякі сильніші верблюди — до 270 кг; якщо в’юк наполовину менший, то верблюд риссю пробігає за день 60—80 км. Влітку він може обійтися без води 2—3, а взимку — 5—8 днів, без корму — половину цього терміну. Під час тривалих подорожей кожні 6—8 днів верблюдам треба давати 24 години відпочинку.
Бактріан у холці досягає 1,8—2 м, не враховуючи високих горбів, які під час голодування звішуються набік. Шерсть у нього густа (особливо взимку), і він легко зносить перепади температур у 80 градусів.
