Сумчастий вовк, або тасманійський, тилацин (Thylacinus супоcephalus)
Єдиний представник особливого роду, що нині живе, небезпідставно має таке ім’я; він насправді схожий на дикого собаку. Його видовжене тіло, форма голови, відокремлена від решти голови морда, стоячі вуха, злі очі, а також піднятий догори хвіст нагадують собаку, тільки кінцівки відносно короткі, і зуби істотно відрізняються.
Сумчастий вовк (тасманійський вовк, тилацин; Thylacinus cynocephalus) належить до роду Thylacinus (єдиний вид в роді) з родини Хижі сумчасті Dasyuridae.
Сумчастий вовк — найбільший з усіх м’ясоїдних сумчастих. Довжина його тіла перевищує 1 м, довжина хвоста 50 см, старі самці, як запевняють, стають ще помітно більшими, досягаючи загальної довжини близько 1,9 м. Коротка, пухнаста шерсть сіро-бурого кольору, на спині з 12—14 чорними поперечними смугами. Волосся на спині біля коренів темно-буре, а кінчики його жовтувато-бурі; волосся на череві блідо-буре біля коренів і буро-біле на кінцях. Голова світлого кольору, ділянка очей біла; біля переднього куточка ока знаходиться темна пляма, а над оком смужка. Кігті бурі. Ззаду на спині шерсть подовжується і досягає на стегнах найбільшої довжини. Шерсть не дуже обрідна, але коротка і дещо кошлата. Хвіст лише біля основи вкритий м’якою шерстю, а далі — жорсткою. Морда тварини має абсолютно інший вираз, ніж у собаки, привертають увагу далеко розрізаний рот і великі очі.
Сумка тилацина відкривається не вперед, як у кенгуру, а назад. У ній дві пари сосків: це означає, що щенят у тасманійського вовка може бути тільки чотири або менше.
Сумчастий вовк живе в Тасманії. На початку європейської колонізації його було багато, він завдавав багато клопотів і збитків скотарям, оскільки настирливо відвідував стада овець і пташарні. З’явилася вогнепальна зброя — і йому довелося відійти далі всередину острова. Тут у деяких гористих місцевостях він усе ще водиться, найчастіше на висоті близько 1000 м над рівнем моря.
Раніше, за доісторичних часів, сумчасті вовки були поширені в Австралії’ а ще раніше, мабуть, і в Південній Америці: викопні кістки схожих на них тварин знайшли в Патагонії. Тепер вони збереглися тільки в Тасманії.
Розколини скель у темних, майже неприступних для людини ущелинах, природні або вириті ним самим глибокі нори є його денним притулком; звідси він здійснює свої хижацькі набіги.
Сумчастий вовк — нічна тварина і дуже боїться яскравого світла. Ймовірно, завдяки цій чутливості до світла вдень він неповороткий і не-спритний, вночі ж, навпаки, бадьорий, енергійний і часто навіть сміливий і небезпечний; не боїться боротьби і часто виходить із неї переможцем, оскільки єдиними небезпечними ворогами його можуть бути тільки собаки. Якщо він і не найдикіший з усіх хижих сумчастих, то в будь-якому разі набагато сильніший і сміливіший від своїх родичів і вже тому заслуговує на свою назву. Він завдає стільки ж шкоди, як і його північний тезко.
Пожива сумчастого вовка складається з дрібних тварин, яких він може добути і здолати; при цьому він знищує як хребетних, так і безхребетних, починаючи від комах і молюсків. Там, де гори доходять до морського берега і де переселенці не дуже закріпилися, він бродить вночі уздовж берега, винюхує і відшукує всіляких тварин, яких викинули хвилі. Двостулкові й інші молюски, яких тут дуже багато, є його основною поживою, якщо тільки щастя не посміхнеться і море не приготує йому бенкет, викинувши на берег напівгнилу рибу або тюленя. Але сумчастий вовк іноді й сам полює. На порослих травою рівнинах і в низинах він переслідує швидкого кенгуру, а в річках і ставках — качкодзьоба, незважаючи на його вміння плавати і пірнати. Якщо він дуже голодний, то не гребує будь-якою їжею і не боїться навіть гострих голок, що вкривають єхидну.