Гуанако (Lama guanicoe)
Належить до родини Верблюжі ряду Мозолястоногі. У дорослих тварин загальна довжина тіла дорівнює 2,25 м, причому довжина хвоста — близько 24 см, а висота в холці — 1,15 м. Голова знаходиться на висоті 1,6 м. Самка менша на зріст, але своїм виглядом і забарвленням цілком схожа на самця. Тулуб гуанако досить короткий, біля грудей і плечей він вищий і ширший, а ззаду вужчий. Шия довга, тонка, струнка і дещо заломлена вперед. Голова довга і стиснена з боків, морда мало звужується і на кінці тупа, верхня губа видається вперед, глибоко роздвоєна, вкрита обрідним волоссям і дуже рухлива. Перенісся вкрите волоссям, а довгі вузькі ніздрі можуть закриватися; вуха завдовжки приблизно як половина голови, дуже рухливі. Очі досить великі та жваві, зіниці у них поперечні. Ноги високі та стрункі, частини пальців, що торкаються землі, досить довгі і роздвоєні до половини; на їхніх кінцях помітні невеликі вузькі і гострі копитця, які дещо заломлені убік; нижній бік пальців вкритий великими мозолями. На суглобах передніх ніг мозолів немає. Хвіст, який тварина на ходу завжди підімає, дуже короткий, біля своєї основи густо вкритий шерстю, а на кінчику майже голий. Вим’я самки має чотири соски. Все тіло вкрите довгою, густою і хвилястою шерстю, яка має брудний буро-рудий колір; середина грудей, черева, внутрішній бік кінцівок і місце під хвостом білі. Райдужна оболонка очей темно-бура, вії чорні, а копита чорнувато-сірі.
Гуанако поширені майже по всіх Кордильєрах, від вкритих лісами островів Вогненної Землі до північного Перу. Особливо часто вони трапляються у південних частинах цього гірського пасма, а в населених місцевостях їхня кількість через постійні переслідування значно зменшилася. Гуанако віддають перевагу гірським висотам, але живуть і на рівнинах. Навесні і в той час, коли в горах є молода трава, тварини ці підіймаються до межі вічних снігів, а на початку сухої пори року спускаються в плодоносні долини. Вони уникають високих місць, вкритих снігом, а в долинах вибирають найбагатші пасовища.
Живуть вони групами і невеликими стадами. Мейєн бачив стада від 7 до 100 голів. Стадо складається переважно із самок і одного сильного самця, який допускає у своє стадо тільки молодих, не зовсім дорослих тварин своєї статі. Коли молодь досягає певного віку, то починаються бійки, і слабкі самці змушені відділитися й утворити окремі стада з молодими самками. Удень гуанако переходять з однієї долини в іншу, пасучись майже безупинно, вночі вони ніколи не їдять. До водопою ходять вранці та ввечері, солону воду п’ють так само охоче, а може, навіть і охочіше, ніж прісну. Живляться переважно соковитими травами, а у разі потреби — мохом. У гуанако є дуже дивна звичка, як у деяких антилоп, випускати кізяки в одну загальну купу і лише тоді починати класти іншу, коли перша досягла значного об’єму. Індіанці добре користуються цими купами; вони використовують кізяки гуанако як паливо і позбавлені необхідності збирати його.
Одомашнення лам почалося 4—5 тис. років тому в районі оз. Тітікака, на території нинішніх Перу і Болівії.
Усі рухи гуанако швидкі, хоча не такі швидкі, як можна було б припустити. Тварини ці біжать короткою, розвалькуватою інохіддю. Гуанако чудово лазять по горах.
Як і верблюди, всі лами пересуваються інохіддю, швидкість гуанако досягає 50 км/год.
Час спаровування буває в серпні і вересні. Самці в цей час запекло б’ються за право першості в стаді. Суперники нападають один на одного з великою люттю і страшним криком, кусаються, брикаються, ганяються один за одним і прагнуть збити суперника з ніг і навіть скинути його з кручі. Після 10—11-місячної вагітності самка народжує цілком розвинене дитинча, очі в якого вже відкриті і все тіло вкрите шерстю. Мати годує його протягом чотирьох місяців і уважно доглядає за ним.
По Панамському перешийку нащадки деяких стародавніх предків верблюдів Північної Америки пройшли до Південної Америки, і тут від них пішли чотири види безгорбих «верблюдів», а точніше, чотири види з родини Мо-золястоногі: лами, гуанако, альпаки і вікуньї.
Іноді окремі гуанако приєднуються до стад лам і вікуній, не змішуючись, проте, з ними; але гуанако й альпаки дуже часто пасуться разом на гірських лугах.
Гуанако захищається від нападу інших тварин, брикаючись і кусаючись, але від небезпечних ворогів він боязко тікає, не думаючи про захист. Людина завжди була і буде найстрашнішим ворогом цих тварин. На південноамериканських рівнинах і в горах гуанако часто ловлять живцем, щоб їх приручити. Ручні гуанако, на зразок свійських лам, пасуться біля будинку і надвечір самі повертаються додому.