Верблюд одногорбий, або дромадер (Camelus dromedarius)
Належить до ряду Мозоленогі родини Верблюдячі. Величезна жуйна тварина, що в середньому досягає 2—2,3 м заввишки і 3—3,3 м завдовжки від морди до кінчика хвоста. Спинна лінія йде від шиї дугоподібно вгору до загривка, підіймається там дуже круто до верхівки горба, звідки знову круто спадає до хвоста. Горб стоїть вертикально, але протягом року змінює свої розміри. Чим краще харчується верблюд, тим вищий у нього горб, якщо ж поживи замало, горб спадає. У жирних, добре вгодованих тварин він схожий на піраміду і займає не менше чверті спини, у худих майже зовсім зникає. Дощової пори року, коли росте соковита рослинна їжа, горб дуже швидко росте, і його вага може досягти 15 кг, тоді як у період засухи вага ця може знизитися до 2 або 3 кг. Задні стегна видаються з тулуба. Досить довгі і широкі пальці на ногах вкриті до кінця такою ж самою шкірою, як і все тіло. Внизу нога утворює щось на зразок подушки і округляється як спереду, так і ззаду. Слід, який залишає тварина, являє собою довгастий відбиток із двома перетяжками і двома конічними заглибленнями спереду від маленьких копит. Хвіст, що закінчується обрідною китицею, доходить до суглоба п’яти. Шерсть м’яка, дещо хвиляста і значно подовжена на тім’ї, потилиці, під горлом, на плечах і на горбі, а кінчик хвоста потовщений. Мозолі, що знаходяться на грудях, суглобах передніх кінцівок, на колінах і суглобах п’ят, досить своєрідні; з роками вони збільшуються в об’ємі і робляться твердішими.
Верблюд живиться виключно рослинною їжею, але при цьому він нерозбірливий. При нагоді він із задоволенням з’їдає старий кошик або мату з розщеплених черешків листя фінікової пальми. У Східному Судані курені місцевих жителів побудовані з тонких жердин, переплетених степовою травою; ці хатини доводиться оточувати густою огорожею з колючих чагарників, оскільки інакше верблюди з’їдали б увесь курінь дощенту. Дивно, що найбільші та найгостріші колючки не завдають шкоди пащі верблюда. Я бачив багато разів, як дромадери спокійнісінько з’їдали цілі гілки акацій, які буквально вкриті колючками.
Найчастіше верблюди бувають світлого піщаного кольору, сірі, бурі і зовсім чорні або зі світлими ногами, але строкатих ніколи не буває. Араби вважають чорних верблюдів гіршими і менш цінними, ніж світлі, і тому вони зазвичай убивають їх ще молодими.
У пустелі одногорбий верблюд може обходитися без води 6—8 днів і пройти за цей час до 1000 км. Після цього він може випити до 90 л води, щоб компенсувати втрату рідини. За відсутності поживи джерелом енергії для них є запаси жиру в горбу. Товста і щільна шерсть оберігає тварину від перегрівання. Завдяки підвищенню температури тіла протягом дня у верблюдів знижене потовиділення, що скорочує втрату води. Економія води досягається також за рахунок досить концентрованої сечі.
Коли караван зупиняється для відпочинку і верблюдів пускають вільно пастися, вони бігають від дерева до дерева й об’їдають всі гілки, які можуть дістати. Під час подорожі пустелею араби беруть із собою тільки небагато зерна дуро або ячменю і кожного вечора дають верблюду дві жмені цього зерна, висипавши корм у складку свого бурнуса або просто собі на коліна. У містах їх годують часто кінськими бобами, а в селах вони їдять тільки жорстке сіно або солому дуро. Проте листя різних дерев і чагарників є улюбленою поживою дромадерів; принаймні, помічено, що ці тварини так само, як і жирафи, завжди прямують до дерев, якщо їм надати свободу.
Дромадери були одомашнені не пізніше 6 тис. років тому. Одомашнений дромадер поширений від Середземномор'я до Екваторіальної Африки, Північної Індії, Передкавказзя і Середньої Азії.
Вживаючи соковитий корм, дромадер може цілими тижнями обходитися без води, якщо тільки він не дуже важко нав’ючений, якщо його не дуже стомлюють довгими переходами і якщо він може вибирати корм на власний розсуд. Кочівні племена іноді по декілька тижнів зовсім не піклуються про своїх верблюдів, надаючи їм самим відшукувати корм, де їм заманеться, і часто буває, що тварини весь цей час зовсім не п’ють води, а задовольняються листям, вкритим росою, і соковитими травами.
Нині дромадер відомий лише як свійська тварина в усіх країнах Африки від Середземного моря до 12° північної широти, так само, як і в Південно-Західній Азії.
Верблюди, вирощені в пустелі, — чудові верхові тварини і можуть, не відпочиваючи, пробігати більше, ніж яка-небудь інша свійська тварина. Всі верблюди, рухаючись кроком або риссю, йдуть, мабуть, дуже незграбною інохіддю, але в добре дресированих дромадерів інохідь дуже зручна і граціозна. Хоча кінь спочатку і переганяє дромадера, коли обидва йдуть риссю, але він дуже скоро залишається позаду, тоді як верблюд продовжує весь день іти тим самим кроком. Якщо дати дромадеру серед дня трохи відпочити, то на ньому можна їхати решту частини дня; з раннього ранку до пізнього вечора протягом 16 годин, причому без особливого напруження, він пробігає риссю 140 км. Хороший верблюд при доброму кормі і достатній кількості води для пиття витримує від трьох до чотирьох днів підряд такої ходьби і може за цей час пройти до 500 км.
Спочатку батьківщиною дромадера, мабуть, була Аравія, оскільки в Північну Африку його, ймовірно, перевезли пізніше. На давньоєгипетських пам’ятках не знаходять зображення цієї тварини.
Звичайні дромадери і в’ючні верблюди йдуть набагато повільніше. Перші за сприятливих умов можуть пробігти лише 50 км за добу; в’ючні верблюди, за словами Вільямса, з ношею 150 кг проходять у середньому лише 4 км за годину, але можуть без зупинки йти 12 годин, а іноді й довше.
Дромадерів розводять у великій кількості на всій півночі і сході Африки. Безліч їх рухається великими шляхами пустелі, між басейном Нігеру і північчю Африки.
У Середній Сахарі на верблюда кладуть до 200 кг, а на шляху з Дон-гола в Дарфур араби кладуть на кожного верблюда до 400 кг. Для того, щоб врегулювати вагу в’юків на верблюдах, єгипетський уряд наказав не класти більш як 250 кг на одну тварину.
Верблюд, вирощений на рівнинах, майже не придатний для використання у гірських країнах, оскільки підійматися на висоту йому надзвичайно важко, центр ваги верблюда при його довгих ногах лежить дуже високо, і тому під час спуску з гори йому важко утримувати рівновагу. У воді верблюд почуває себе ще гірше; на водопоях він дуже ніяково входить у воду.
Голос дромадера важко описати; у ньому змішуються найдивнішим чином стогін і клекіт, бурчання і рев. Слух, імовірно, розвинений найкраще, зір, здається, набагато слабший, а нюх, напевно, дуже погано розвинений.
Вага дромадера досягає 700 кг (зазвичай — 400 кг). Самки легші та менші за самців.
Під час тічки дромадер перетворюється на страшного звіра. У північній частині Африки це відбувається з січня до березня, причому збудження триває 8—10 тижнів. Самець у цей час зчиняє галас, реве, кусається, б’є передніми і брикається задніми ногами. Він перестає їсти, скрипить зубами, і як тільки побачить іншого верблюда, вип’ячує з пащі великий шкірястий пузир гидкого вигляду, так званий ревун. У молодих самців мішок цей ще не настільки великий, щоб випинатися з рота, а в старих він сягає іноді 30—35 см завдовжки і настільки виступає назовні, що досягає розмірів людської голови. Трапляється, що пузирі з’являються з обох боків рота, але частіше виступає лише один з правого або лівого боку. Під час вдихання міхур спадає і набуває вигляду закругленого шкірястого мішка, який ховається в рот, але під час видихання знову випинається.
Максимальна швидкість бігу дромадера — 25 км/год, кроком він рухається зі швидкістю 3,5 км/год і проходить у такому темпі до 40 км на день (у виняткових випадках — до 80 км). Максимальна вага вантажу, з яким здатний пересуватися верблюд, — 300 кг, зазвичай нав’ючують близько 100 кг.
Один самець може запліднити 6—8 самок. Після 11—13 місяців вагітності самка дромадера народжує одне дитинча. Маленький верблюд народжується з розплющеними очима і вкритий досить довгою, густою, м’якою, хвилястою шерстю. Горб у нього дуже маленький, а мозолі на ногах ледве помітні. Розмірами він значно перевершує новонароджене лоша: спочатку заввишки він сягає 1 м, але за тиждень він вже набагато вищий. Самка верблюда годує дитинча молоком понад один рік. Мати піклується тільки про власне дитинча і на чужих не звертає жодної уваги.
На початку другого року араби відлучають молодого верблюда від молока. Самку верблюда змушують працювати вже через декілька днів після того, як вона отелилася, і дитинча постійно біжить поряд з нею. Молодих верблюдів, вже відучених від молока, беруть із собою в дорогу, щоб вони змолоду привчалися до тривалих переходів.