Ревун чорний (Alouatta саrауа)
Шерсть цієї тварини довга, зовсім чорна і лише з боків дещо рудувата. У самки на череві шерсть жовтувата. Завдовжки чорний ревун близько 1,3 м, з яких на хвіст припадає половина. Тварина поширена в Парагваї.
«Після приїзду, — говорить спостерігач Шомбургк, — мені доводилося чути на сході та заході сонця жахливе ревіння численних ревунів, що доносилося до мене з дрімучого лісу. Під час полювання, проте, мені довго не вдавалося самому вислідити цих тварин. Одного разу вранці, коли я, поснідавши, узяв рушницю і попрямував до лісу, з глибини його знову пролунало це дике ревіння і збудило в мені мисливську пристрасть. Я поспішив через гущавину в тому напрямку, звідки чулося ревіння^ і після тривалих пошуків досяг того місця, де розташувалася група ревунів, що не помітили мого наближення. Вони сиділи переді мною на високому дереві і давали такий страшний концерт, що здалека могло здатися, ніби всі лісові дикі звірі б’ються між собою смертельним боєм. Утім, не можна було не помітити, що в цих звуках панувала деяка узгодженість. Іноді вони раптово замовкали, наче їм хтось дав знак, потім так само несподівано знову лунав нему-зичний голос одного зі співаків, і ревіння поновлювалося. Кістяний мішок, який знаходиться на під’язиковій кістці і який, відбиваючи звуки, додає голосу незвичайної сили, помітно рухався під час ревіння вгору і вниз. Звуки то нагадували хрокання свині, то були схожі на ревіння ягуара, коли той кидається на свою здобич, то знову переходили у страшне гарчання цього хижака, коли, оточений з усіх боків, він чує небезпеку, що йому загрожує. Проте цей страшний концерт був здатний викликати на мить усмішку на обличчі навіть найпохмурішого іпохондрика, якби він побачив, з яким серйозним виразом морд ці довгобороді співаки дивилися один на одного. Мені говорили, що в кожної зграї є свій заспівувач, який відрізняється від решти хору, що складається з одних басів, не тільки своїм високим пронизливим голосом, але й більш струнким, худорлявим тілом. Дійсно, голосистий серед них є, але худорлявого і стрункого заспівувача я не бачив; зате на найближчому дереві я помітив дві мовчазні мавпи, які не брали участі в концерті. Якщо вони стояли на варті, то досить погано виконували свій обов’язок, оскільки я знаходився поряд, і вони мене не помітили».
Протягом дня улюбленим місцеперебуванням ревунів служать найвищі дерева в лісі. З настанням сутінків вони спускаються трохи нижче і, сховавшися в густому, переплетеному повзучими рослинами листі, засинають. Поволі, майже поповзом перелазять ревуни з однієї гілки на іншу, вибираючи листя і бруньки, неквапливо зриваючи їх рукою і підносячи їх до рота. Наситившися, вони сідають на якій-небудь гілці і сидять тут скоцюбившись, нерухомо. Якщо один із дорослих самців залишить дерево, на якому сиділа родина, то решта йде слідом за ним, не озираючись.
Хвіст у ревунів, поза сумнівом, відіграє найважливішу роль під час руху. Злазячи з дерева, вони доти тримаються хвостом за гілку, яку збираються залишити, доки не знайдуть нової точки опори, а здираючись на дерево, тримаються хвостом за нижню гілку, поки міцно не вхопляться за верхню. Хвіст сильніший за руки, м’язи на його кінці настільки сильні, що тримають хвіст постійно згорнутим, подібно до годинникової пружини. Ревун може повиснути на кінці свого хвоста, як на гачку, обхопивши ним гілку тільки наполовину. Він може використовувати його для всіляких цілей і, якщо втратить його, буде приречений на загибель.
На землю мавпи спускаються рідко і роблять це, ймовірно, тільки тоді, коли не можуть напитися, звісившися з низьких гілок.
«До ворогів ревунів, — повідомляє Гензель, — окрім людини, потрібно зарахувати, звичайно, таких хижаків, які живуть на деревах, особливо пуму, оцелота і гірару, тварину, що лазить і будовою тіла схожа на росомаху».
Якщо ревуна не переслідують, то він завжди тримається в певній місцевості. Родина часто проводить цілий день на одному і тому ж самому дереві. Поодинці вони трапляються рідко. Члени родини завжди тримаються одне одного. Там, де їх часто турбують, вони набагато полохливіші і зникають уже при першому гавкоті собаки.
Повітряне житло ревуна забезпечує його всім необхідним. Завдяки різноманітності плодів, він ніколи не відчуває нестачі в їжі. Окрім плодів, він живиться насінням, листям, бруньками і різними квітами, а також, подібно до інших мавп, ймовірно, їсть комах, яйця і безпорадних пташенят. Ревуни ніколи не шкодять плантаціям, навіть у тих випадках, коли знаходяться недалеко від них; листя дерев для них смачніше, ніж маїс і диня.
У Південній Америці в червні або липні, іноді вже наприкінці травня або тільки на початку серпня самка народжує одне дитинча. Гензель запевняє, що розмноження ревунів не збігається з якоюсь певною порою року, оскільки новонароджених дитинчат можна знайти протягом року. Протягом першого тижня після народження малюк, як і дитинчата мавп Старого Світу, висить на череві матері, вхопившися за неї кінцівками; згодом вона носить його на спині. Самка не виявляє пестощами своїх почуттів до малюка, як це роблять інші мавпи; проте ніколи, принаймні спочатку, не залишає свого улюбленця, хоча згодом, коли дитя підросте, вона іноді, тікаючи з переляку, спішно скидає його з себе або силоміць чіпляє його на гілку. Але принц фон Від говорить: «Небезпека посилює дбайливість матері, яка, навіть будучи смертельно поранена, не кидає свого дитинчати».