Пеліканові, родина (Pelecanidae)
Один з найбільших представників водоплавних птахів. Характерною відмітною ознакою їх служить перш за все величезний дзьоб-сачок, який складається з так званого мішка і кришки, що його прикриває. Остання дуже довга, зовсім плоска, сплюснута і на кінці заокруглена. Спинка дзьоба йде виразним кілем по всій його довжині і переходить в міцний гачок, на зразок кігтя. Нижня частина дзьоба складається з дуже слабких і тонких гілок нижньої щелепи, між якими знаходиться просторий, надзвичайно розтяжний мішок. Птахи ці живуть в жаркому поясі і прилеглих регіонах обох помірних поясів; вони поширені в усіх частинах світу і мають досить обширну область заселення.
Пеліканам байдуже, прісна вода чи солона, але віддають перевагу мілководдям. Завдяки повітряним мішкам, що знаходяться у них під шкірою, ці птахи не можуть занурити своє тіло у воду і залишаються на її поверхні. Через це пелікани вибирають собі тільки такі місця, де незначна глибина дозволяє їм обшукувати дно, користуючись своєю довгою шиєю і сачкоподібним дзьобом. На озерах і мілководдях вони розсаджуються величезним півколом і пливуть у напрямку до берега; на вузьких річках і каналах вони розбиваються на дві групи, пливуть одна одній назустріч і дочиста виловлюють все з вибраної ними ділянки. У цьому їм допомагає сачкоподібний дзьоб, оскільки за його допомогою вони дістають можливість легко схоплювати і утримувати здобич. Звичайна пожива пеліканів — риба; але іноді вони живляться й іншими хребетними.
Найпоширеніший з усіх пеліканів — рожевий пелікан (Pelecanus опocrotalus). На голові у нього є чубок, утворений з довгих пер. Оперення у дорослих птахів біле з рожевим відтінком, за винятком бурих махових пер. Птах поширений, починаючи з Південної Угорщини, здебільшого і в Африці, й в Південній Азії; у Південній Європі птах з’являється на початку травня і після виведення пташенят знову залишає країну в жовтні.
По єгипетських берегах Середземного моря і уздовж течії Нілу під час повені пеліканів іноді так багато, що неможливо охопити поглядом одну їхню зграю. Зграї по 10—12 особин трапляються дуже рідко, а от великі, по декілька сотень і навіть тисяч, — звичайне явище.
На землі пелікани пересуваються повільно, тримаючи тіло досить прямовисно і похитуючись, на верхівках дерев вони тримаються дуже спритно, гріються тут на сонці і чистять свої пера. Плавають пелікани легко, швидко і довго; літають надзвичайно красиво.
Місцем для гніздувань у Південній Європі є болота і озера. «На подібних гніздів’ях, — розповідає граф фон дер Мюле, — гнізда звичайно вологі, звиті з очерету і комишу, поміщаються в малодоступних місцях. Усе довкола вкривається рідким білим послідом пеліканів; випаровування, що підіймаються від нього, а також від великої кількості нез’їденої риби, що гниє, поширюють цієї спекотної пори року огидний, отруйний запах. Кладка складається з 3—4 невеликих яєць, і насиджуються вони поперемінно протягом 38 днів».
Магометанський звичай забороняє їсти м’ясо пеліканів. Це пов’язано з цікавою легендою. Коли в Мецці будувалася Кааба, воду доводилося доставляти здалеку, і незабаром почало невистачати носильників; але Аллах не хотів, щоб через це припинилося будівництво Кааби, і послав тисячі пеліканів, які приносили робітникам воду в своїх горлових мішках.