Лисиця звичайна (Vulpes vulpes)
Має майже такі ж самі зуби, як собаки і вовки, але відрізняється від них довшим тулубом, видовженою головою, дуже гострою мордою, трохи навскіс розташованими очима з довгастою зіницею; кінцівки у неї короткі, а хвіст дуже довгий і пухнастий. На черепі лисиці немає таких високих гребенів для прикріплення м’язів, як у собак, і надбрівні підвищення лобової кістки розташовані майже вертикально, трохи загнуті та лежать у невеликому поглибленні.
Лисиця руда, як і вовк, заселила дуже велику територію — всю Європу, майже всю Азію, включаючи Китай і Японію, Північну Африку і Північну Америку (втім, цей північноамериканський різновид деякі вважають хоча і дуже близьким, але іншим видом). Крім того, люди завезли лисицю до Австралії, у Нову Зеландію і на інші острови.
Звичайна лисиця, без жодного сумніву, один із найвідоміших диких ссавців, що живуть у нас в Європі. Навряд чи яка-небудь тварина, хіба тільки шакал, може похвалитися такою популярністю і навіть поганою славою, як лисиця, яку звичайно вважають уособленням лукавства, хитрості, підступності та навіть деякого молодецтва. Довжина тіла досягає 1,4 м, з яких 50 см припадає на хвіст; висота в загривку 35, рідко 38 см, вага тіла 6,5—8 і лише іноді досягає 9 кг. Голова у неї широка, лоб плоский, морда стрімко звужується, довга і на кінці гостра. Очі посаджені криво, а вуха, внизу широкі, а на кінці гострі, завжди стирчать догори. Тулуб через густе хутро здається товстим, але насправді тонкий і м’язистий. Кінцівки короткі і тонкі, хвіст довгий і дуже пухнастий. Проте лисиці помітно відрізняються одна від одної забарвленням. Найкрасивіше руде хутро у північних лисиць, але й вони не всі однакові. Чим далі на південь, тим лисиці стають дрібнішими, слабкішими, і яскраво-рудий колір поступово зникає.
Лисиці швидко бігають, їхня звичайна швидкість — близько 10 км/год, а деякі види у разі необхідності здатні на дистанції 2—3 км розвинути швидкість до 70 км/год. Стару досвідчену лисицю зловити дуже важко.
Лисиця поширена в більшості країн Північної півкулі: по всій Європі, у Північній Африці та Західній і Північній Азії.
Оскільки вовк — один із основних її ворогів, то лисиці ніколи не розмножуються дуже сильно в тих місцевостях, де ці хижаки панують, і в міру винищування вовків, як правило, збільшується кількість лисиць.
Своє лігво вона влаштовує, риючи глибоку нору з декількома виходами, яка поміщається під камінням, між корінням великих дерев або в інших зручних місцях. У глибині нори лисиця завжди викопує досить просторе поглиблення. Якщо вона знаходить залишену нору борсука, то поселяється в ній і навіть живе з ним іноді в одній норі. Майже всі великі лисячі нори викопані борсуком. Лисиці подобаються нори, що розташовані на схилі пагорбів, так, щоб ходи прямували похило вниз і поступово віддалялися від поверхні землі. На плоских рівнинах поглиблення в норі буває іноді розташоване дуже близько від поверхні землі.
Лисиці — рід ссавців родини Вовні. Існує близько 10 видів, поширених у Євразії, Північній Америці, Африці, завезені до Австралії. Дуже поширена звичайна, або руда, лисиця, довжина тіла якої досягає 90 см, хвоста — 60 см. Винищує шкідливих гризунів. За допомогою селекції звичайної лисиці виведені сріблясто-чорна, платинова та інші форми. Лисиці — об'єкт хутрового промислу і звірівництва.
Восени і взимку, особливо в рівнинних місцевостях, лисиця часто живе під купою хмизу або під камінням, а іноді влаштовує своє лігво в дуплі старої верби або просто в ямці під густими кущами. Під час морозів, бурь, заливних дощів, а влітку під час сильної спеки лисиця майже весь час лежить у своїй норі; вона не залишає її, зрозуміло, також і в тих випадках, коли у неї з’являються дитинчата. Гарної днини вона йде на пошуки здобичі та засинає там, де її застала ніч. У теплих і пустинних країнах, де мало лісу, наприклад у родючій частині Нижнього Єгипту, лисиці риють нори тільки для своїх дитинчат. Решту ж часу вони живуть на поверхні землі просто неба.
Лисиця найбільш охоче вирушає за здобиччю вночі, але в ненаселених і спокійних місцях полює і вдень. Під час довгих днів літніх місяців у лісі можна побачити лисицю з лисенятами за декілька годин перед заходом сонця, а під час морозів і коли землю вкриває глибокий сніг, вона, мабуть, спить тільки рано-вранці, оскільки вже з десятої години ранку нишпорить по полях у пошуках здобичі. Так само, як і собака, лисиця дуже любить тепло: гарної днини вона часто лягає на товстий стовбур дерева або на камінь, щоб погрітися на сонечку і поспати годинку-другу під його пекучим промінням.
З настанням сутінків або навіть у вечірні години лисиця вирушає на полювання. Вона по можливості не залишає гущавини лісу і якщо біжить через галявину, то тільки в тому разі, якщо поодинокі зарості чагарників або велике каміння дають їй можливість сховатися і на відкритому місці. Досвідчені мисливці дуже добре знають звички лисиці і тому майже завжди вгадують, по яких стежинах (лазах) вона повинна пробігти з однієї частини лісу в іншу, причому, слід мати на увазі, що увечері вона обирає собі інший шлях, ніж удень, і сонячного дня буває обережнішою, ніж при хмарному небі.
Здобиччю лисиці можуть бути всілякі тварини, починаючи від молодої косулі та закінчуючи хрущем, але найчастіше вона поїдає різних мишей, що складають основну частину її раціону. Вона нікого не щадить, заповзято ганяється за зайцями і кроликами і навіть нападає на маленьких косуль і оленів. Вона не тільки з’їдає яйця і пташенят тих птахів, які гніздяться на землі, але ухитряється іноді схопити і самого птаха, захопивши його де-небудь зненацька. Для того, щоб дістатися до птахів, що гніздяться біля води, лисиця перепливає на острови і ходить по драглистих болотах: відомі випадки, коли вона загризала лебедів, що сидять на яйцях. Дуже часто нападає вона на свійських птахів, особливо вночі. Надто активно розбишакує лисиця, яка повинна прогодувати своїх дитинчат. Мишами їх вволю не нагодуєш, і тому лисиця в цей час полює на більших тварин. Вона віддає перевагу всілякій дрібній дичині та полюбляє при цьому деяку різноманітність у їжі. Великі садки і виноградники лисиця, напевно, відвідує частіше, ніж декому здається. Там вона ловить коників, хрущів і їхніх личинок, дощових черв’яків або ласує солодкими грушами, сливами, виноградом та іншими ягодами. У річках вона ловить форель або необережного рака, а на морському узбережжі краде здобич у рибалок, спустошуючи їхні сіті, так само як у лісі — капкани мисливців.
Під час мисливських походів лисиця насамперед піклується про власну безпеку. Вона бігає швидко, невтомно. Навіть хороші мисливські собаки рідко бувають спроможні наздогнати її. Під час швидкого бігу вона тримає свій хвіст (по-мисливському — трубу) прямо, відкинувши його назад, при ходьбі ж волочить його по землі. Коли лисиця підстерігає здобич, то щільно притискається черевом до землі; коли ж відпочиває, то нерідко, подібно до собаки, укладається, згорнувшись, на бік або навіть на спину; дуже часто вона сидить зовсім як собака — на задніх кінцівках, і при цьому закидає свій пухнастий хвіст до передніх кінцівок. Води вона аніскільки не боїться, навпаки, плаває дуже легко і швидко. Лазити вона теж майстриня: неодноразово бачили лисицю, що сидить дуже високо на зручно розташованих гілках дерева.
«Мені відомо багато прикладів, — розповідає Гомейер, — коли лисицяздиралася на високі дерева, не тільки примушена до того переслідуваннями, але і з власної волі; але для лазіння вона обирає завжди такі дерева, які були колись зламані буревієм і тепер ростуть під кутом приблизно 45—50°. Іноді вона лазить по кущах 3—4 м заввишки, щоб викрасти з гнізд пташенят».
Лисицю не назвеш товариською твариною, і цим вона відрізняється від вовків. Хоча нерідко можна побачити декілька лисиць в одному і тому ж гаї, навіть у спільній норі, але в більшості випадків їх поєднує тільки місцевість, а не бажання жити і діяти спільно. Звичайно кожна лисиця йде своїм шляхом і про свого побратима турбується лише в тому разі, якщо це вигідно особисто їй. Навіть у шлюбний період вони живуть разом тільки доти, доки зберігається пристрасть, і негайно ж після цього знову розлучаються.
Лисиці схильні до багатьох хвороб, вони можуть заразитися сказом від собак. Не рідкість для них і наявність внутрішніх паразитів, наприклад круглих і стрічкових червів (глистів). Найбільш поширена хвороба лисиць — короста, яка часто призводить до смерті тварини.
Щоб позбутися борсука, лисиця не вживає якихось особливих заходів і хитрощів. Спритна кума заволодіває чужим житлом цілком відкрито і досить легко влаштовується в борсуковій норі, відвойовуючи собі вільний куток, а похмурому співмешканцю залишається лише забиратися геть, якщо йому не сподобається її сусідство. Про дружнє ж, сумісне співжиття цих компаньйонів з такими різними характерами і мови немає; скоріше можна сказати, що буває навпаки. Так, одного разу, за розповідями головного лісничого Гофмана, зацькована лисиця сховалася в норі борсука, звідки її треба було викопати. Оскільки настала ніч, біля нори розвели вогонь, а розкопку продовжили наступного дня. Після декількох ударів нору розкрили, але замість лисиці там знайшли саму тільки її голову, шматки скривавленого хутра і сліди свіжої крові, змішаної з піском. Господарі нори, потривожені у своїй зимівлі, по-варварськи розправилися з порушником їхнього спокою і відстояли своє право власності, зжерши відважну лисицю, яка з переляку не змогла знайти виходу з нори.
Вагітність лисиці триває 49—56, частіше 51—53 дні, народжується від 1 до 13 (в середньому 5) дитинчат. Дитинчата залишають притулок у віці 8—10 тижнів, а в 10 місяців стають цілком дорослими.
Шлюбна пора у лисиць настає в середині лютого і триває всього декілька тижнів. У цей час навколо однієї самки збирається декілька самців; вони не відходять від неї ні на хвилину і залицяються до неї, подібно до того, як це роблять собаки. У цей період запах їхніх виділень стає особливо різким, і частіше, ніж звично, чується їхній гавкіт. Справа не обходиться, звичайно, без бійок між суперниками. Коли самка завагітніє, вона залишає нору і поселяється в густому чагарнику, розташованому поблизу від вибраної для пологів нори. У цей час, за Бекманом, вона відвідує і розширює різні нори і нарешті поселяється в такій місцевості, яку останнім часом найменше відвідували люди і собаки. Розташована ця нора в затишному місці або лежить відкрито — на це вона не звертає уваги. У тому разі, якщо потрібної нори не знайдеться, лисиця сама вириває її або влаштовує собі кубло в дуплі дерева, під купою каміння, хмизу, або ж просто в заростях чагарнику, і м’яко вистилає його шерстю. Ще під час вагітності самка починає потроху вискубувати на собі шерсть по всьому череву, від пупка до самого горла. Вона це робить з подвійною метою: по-перше і головним чином, для того, щоб відкрити соски для очікуваного потомства, а по-друге, щоб ту шерсть використати на теплу і м’яку підстилку майбутнім дитинчатам. Пологи настають через дев’ять тижнів, або 60—63 дні, після спаровування, звичайно в кінці квітня або на початку травня. Кількість дитинчат коливається між 3 і 12; найчастіше в кублі знаходять 4—7 лисенят. За дослідженнями Пагенштехера, вони з’являються на світ сліпими та із закритими вухами; вкриті дуже гладкою, короткою бурою шерсткою з жовтуватими і сіруватими на кінчиках волосками і мають чалу смугу, яка різко виділяється на лобі, білий кінчик хвоста і маленьку білу нечітку плямочку на грудях. Вони вкрай незграбні, неповороткі та спочатку розвиваються дуже повільно. Очі у них розплющуються тільки за два тижні, однак до цього ж часу прорізаються всі зуби. Мати ставиться до них дуже ніжно, перші дні не залишаючи їх ні на мить, а згодом якщо і йде кудись, то лише вечірньої пори і ненадовго, заздалегідь вживши всіляких заходів, щоб приховати їхню присутність.
Через місяць або півтора після свого народження маленькі хижаки, вкриті червонувато-сірою шерсткою, наважуються тихої днини виходити з нори, щоб погрітися на сонечку і погратися на волі одне з одним або з матір’ю. Мати приносить їм удосталь поживи та ще з перших тижнів примушує їсти і навіть ловити мишей, пташок, жаб і жуків. У цей час лисиця стає ще обережнішою і при щонайменшому шумі відводить їх назад у нору, а якщо чує переслідування, то тягне їх у зубах в іншу нору. Навіть у мить найсерйознішої небезпеки вона поспішає схопити дитинча, щоб донести його до безпечного місця. В кінці червня молоденькі лисички вже беруть участь у материнському полюванні, а іноді й самостійно вирушають на лови зайчат, маленьких мишей, пташок, не нехтуючи і жуками. В кінці липня дитинчата зовсім залишають нору і йдуть разом з матір’ю на хлібні поля, які обіцяють їм багату здобич і забезпечують цілковиту безпеку. Коли жнива спустошать поля, вони перебираються в густі чагарники, в степи, в зарості очерету. Пізньої осені вони нарешті остаточно відділяються від матері та починають самостійне життя.
Поки жива самка, самець зовсім не турбується про долю своїх дитинчат. Таким чином, про його допомогу в клопітливій справі виховання дитинчат і мови бути не може, якщо не брати до уваги ігор із малюками, які він іноді затіває, перебуваючи в гарному настрої. Навпаки, інші спостереження, в достовірності яких не можна сумніватися, свідчать, що лис так само дбайливо ставиться до осиротілих дитинчат, як і самка, і, почувши тужливий гавкіт голодних лисенят, дбайливо приносить їм поживу.
Заподіюваний лисицею збиток вельми незначний. Треба визнати і оцінити її заслуги у справі винищування мишей. Вона ловить їх не тільки, щоб з’їсти, що обмежувалося б лише 20—30 особинами на день, цілком достатніми їй на обід, але більше для свого задоволення, причому загризає їх і кидає. В мисливському районі вона буває дійсно шкідлива, але в лісах, на нивах і полях приносить більше користі.
Доведено, що лисиця схильна майже до всіх хвороб, на які хворіють собаки, а також і до найстрашнішої хвороби — сказу.