Кулан, або джигетай (Equus hemionus)
Паллас описав його так:
«Цих джигетаїв не можна, власне, називати ні кіньми, ні ослами. За своїм зовнішнім виглядом вони являють собою щось середнє між тими і другими. Украй легке тіло, тонкі кінцівки, дикий і швидкий погляд та прекрасний колір волосся — ось його переваги. Стоячі вуха, що мають кращу форму, ніж у мула, теж не спотворюють його. Таким чином, можна було б і не звертати уваги на те, що його голова дещо важка, а маленькі копита мають таку ж форму, як у осла. Його спотворюють тільки пряма гостра спина і непривабливий коров’ячий хвіст, такий самий, як у осла. Він дещо більший па зріст, ніж маленька порода мулів, і майже дорівнює клепперу. Форма голови важка, груди великі, знизу незграбні і дещо сплющені. Спинний хребет не увігнутий і не закруглений, як у коня, і не такий прямий та незграбний, як у осла, а плоско вигнутий назовні, і хребет утворює тупий кут. Вуха довші, ніж у коня, але коротші, ніж у звичайних мулів. Грива коротка і стоїть дибки, зовсім яку осла; хвіст і копита також схожі на ослячі. Груди вузькі і далеко не такі м’язисті, як у коней, задня частина також худорлява, кінцівки ж надзвичайно легкі та тонкі, і притому досить високі. Масть кулан має світлу жовто-буру, ніс і внутрішній бік ніг — чало-жовтуваті, грива і хвіст чорнуваті, а уздовж спинного хребта пробігає тонка смужка у вигляді чорно-бурого ременя, який розширюється на крижах і знову звужується до хвоста».
З цими даними узгоджується опис Радце, але він багато в чому доповнює їх. Узимку шерсть досягає завдовжки 2—5 см і здається в цей час кудлатою і м’якою, наче у верблюда; кінчики шерстинок сріблясто-сірі, біля кореня вони блідого залізно-сірого кольору; літня шерсть трохи довша за 1 см і має дещо світліший жовтувато-рудий колір із сірим нальотом; на морді, більш ніж на третину її довжини — від рота до внутрішнього куточка ока, і жолобок між гілками нижньої щелепи — забарвлення стає поступово світлішим, переходячи в майже чистий білий колір, тоді як нижній бік лише між передніми ногами переходить у не зовсім чистий білий колір. Смужка на середній лінії спини, забарвлена в темно-бурий колір, що переходить у жовтий і сірий, до середини спини звужується від ширини пальця до ширини менш як 1 см, потім швидко розширюється, на крижах досягає в поперечнику 3 пальців, зберігає цю ширину на всій довжині таза, потім дуже швидко звужується і пробігає по спинному боці хвоста у вигляді тонкої поздовжньої смужки; вона усюди різко відрізняється від кольору тіла. З боків тіла лише в паху забарвлення стає світлішим. На ногах колір теж поступово переходить у світліший у напрямі зверху вниз; смуга бурої довгої шерсті завширшки з палець оточує всю основу копита і на передньому боці ноги піднімається вгору, поступово світліючи. Вся довжина тіла дорівнює приблизно 2,5 м, з них на голову припадає 50 см, на хвіст без китиці — 40 см; висота біля загривка становить приблизно 1,3 і 1,5 м.
Кулан — тварина роду Коні. Довжина 2,0—2,4 м. Мешкає в пустелях і напівпустелях Передньої, Середньої і Центральної Азії, у тому числі на півдні Туркменії (Бадхизький заповідник); завезений на о. Барсакельмес і в передгір'я Копетдага. У неволі розмножується. Усюди охороняється. Сирійський та індійський кулан — у Червоній книзі Міжнародного союзу охорони природи і природних ресурсів.
Кулан переважно живе біля озер і річок, але не уникає і безплідних, безводих пустель, так само він не боїться і гір, якщо тільки вони мають степовий характер, тобто не вкриті лісом. Там, де кочові скотарські народи ще не відвідували широких степових просторів, кулан може жити, а там, де пастух із своїми стадами регулярно проходить назад і вперед, він відлякує кулана. Цей дикий кінь потребує цілковитої, нічим не обтяженої свободи.
За винятком весни, коли пасовища вкриваються молодою соковитою травою, кулани потребують щоденного водопою і не віддаляються від водоймищ далі ніж на 10—15 км. У разі небезпеки вони можуть розвивати швидкість 60—70 км/год, не зменшуючи темпу впродовж декількох кілометрів.
Гострота їхніх відчуттів і духовні дари відповідають їх фізичній силі. Якщо їх не переслідують, вони неквапливо тюпають своєю дорогою і весело помахують своїми завжди рухливими хвостами; у разі ж переслідування вони біжать легким, витонченим і дуже швидким кар’єром, але й тоді час від часу зупиняються, всі дивляться в одному напрямі, прислухаються і потім із попередньою швидкістю безтурботно і жваво мчать далі вперед, витягнувшись в одну лінію. Зазвичай, хоч і не завжди, вони втікають, ще здалека угледівши людину. Одна з тварин, за словами Хея, стоїть на варті здебільшого на відстані 100—200 м від табуна. Цей вартовий, помітивши небезпеку що з’явилася, не поспішаючи наближається до товаришів, попереджає їх про небезпеку, стає на чолі, і весь табун утікає або риссю, або повним галопом. Зляканий кулан біжить завжди проти вітру, піднімає на повному бігу голову і витягає свій довгий хвіст. Жеребець повинен не тільки збирати табун, а й піклуватися також про його безпеку, він постійно оббігає його кругом і у разі небезпеки подає знак до втечі.
Шагренева шкіра із однойменного знаменитого роману Оноре де Бальзака — не що інше, як оброблена особливим чином (із втискуванням зерен) шкура кулана.
Кулан легко втікає від переслідування великих хижаків. У західноазійських степах, утім, і немає таких, які переслідували б куланів; вовки, що живуть тут, не сміють нападати на здорових диких коней, оскільки вони чудово уміють захищатися своїми сильними копитами. На напад вовків можуть наражатися хіба що стомлені, хворі особини, які йдуть осторонь від стада. У південних і південно-східних частинах зони поширення куланів їхнім ворогом може бути тигр; але оскільки степи лише місцями зручні для цього хижака (а цих місць кулани уникають), то, ймовірно, і він не заподіює їм значної шкоди. Небезпечнішим ворогом виявляється людина. Кочівні степові пастухи люблять полювання на куланів, тим паче що воно вимагає від мисливця великої спритності.
Зараз куланів зазвичай поділяють на два підвиди — джигетай і кіанг. Найбільшим є кіанг, підвид кулана, що водиться на Тибеті і в Гімалаях. Кулани живуть стадами до 15 самок і лошат; жеребці тяжіють до певної території.
Вигода, яку дає полювання на кулана, досить значна. Киргизи і тунгуси високо цінують його м’ясо. Шкіру з крупу і стегон продають бухарцям, які з неї виготовляють сап’ян.