Кінь свійський (Equus caballus ferns)
Спосіб життя тарпана не дозволяє робити припущень щодо того, яким він був спочатку, оскільки коні дичавіють легко і швидко. Цей факт переконливо доводять табуни, що населяють степові зони Південної Америки. Кинемо ж перш за все погляд на них, покладаючись на вказівки надійних людей.
Цимарони, як називають цих коней, живуть тепер у всіх частинах пампасів численними табунами, які іноді можуть складатися з декількох тисяч голів. Кожний жеребець збирає навколо себе стільки кобил, скільки може зібрати, але залишається разом із ними в групі інших коней табуна.
Цимарони заподіюють багато шкоди, оскільки не тільки знищують хороші пасовища, але й заманюють свійських коней.
Коні Південної Америки цілий рік живуть просто неба. Через кожні 8 днів їх зганяють докупи, щоб вони не розбігалися, оглядають їхні рани, очищають і обмазують коров’ячим послідом і час від часу, приблизно через 3 роки, обрізають жеребцям гриву і хвіст. Про поліпшення породи ніхто не дбає. Пасовища там погані, оскільки на тому ґрунті росте один-єдиний вид трави.
«Звичайно, — говорить Ренггер, — коні ці живуть стадами в певній місцевості, до якої звикли замолоду. Кожному жеребцю доручають 12—18 кобил; він збирає їх разом і захищає від чужих жеребців. Якщо йому дають дуже багато кобил, він більше не охороняє їх. Лошата живуть з матерями до третього або четвертого року. Матки ставляться дуже прихильно до лошат, поки ті ще смокчуть, і іноді захищають їх навіть від ягуара».
Коли коні досягають віку дещо більшого за два або три роки, з молодих жеребців вибирають одного, дають йому молодих кобил і привчають його пастися разом з ними в певній місцевості. Решту жеребців каструють і збирають їх в особливі стада. Всі коні, що належать до одного табуна, ніколи не змішуються з іншими і так міцно тримаються разом, що буває важко відділити декілька коней, що пасуться, від інших. Якщо порушується такий порядок, наприклад, коли зганяють разом усіх коней однієї ферми, то вони негайно ж знову відшукують одне одного. Жеребець іржанням закликає до себе своїх кобил, самці відшукують один одного, і кожне стадо знову вирушає на своє пасовище. Для 1000 і більше коней потрібно менше чверті години, щоб розділитися на групи по 10—30 голів.
Органи чуття у цих майже диких тварин розвинені краще, ніж у європейських коней. їхній слух украй тонкий; вночі вони рухом вух показують, що вловлюють найлегший, для вершника абсолютно нечутний шерех. їхній зір, як у всіх коней, досить слабкий; але завдяки життю на волі вони привчаються розрізняти предмети на значній відстані. За допомогою нюху вони складають собі уявлення про навколишні предмети. Вони обнюхують все, що здається їм незнайомим. За допомогою цього відчуття вони вчаться впізнавати свого господаря, збрую, сарай, в якому їх сідлають, уміють розрізняти в болотистих місцевостях трясовини і знаходити темної ночі або в густому тумані шлях до свого житла або пасовища. Смак у них розвинений по-різному: деякі легко привчаються до корму у стайні та звикають їсти різні плоди і навіть сушене м’ясо, інші готові швидше сколіти з голоду, ніж чіпати іншу їжу, окрім звичайної трави.
«Засноване 1535 року місто Буенос-Айрес, — говорить Азара, — було згодом кинуте. Виїжджаючі мешканці його поклопоталися про те, щоб зібрати всіх своїх коней. Але 5—7 коней залишилися напризволяще. Коли 1580 року це місто було знову зайняте і заселене, люди знайшли багато коней, нащадків цих небагатьох залишених, але абсолютно здичавілих. Уже 1596 року кожному було дозволено ловити цих коней з метою приручення. Таке походження незліченних стад коней, які бродять на південь від Ріо-де-Ла-Плати».
Треба сказати, що коні часто самі завдають собі більше шкоди, ніж найнебезпечніші вороги. Ними іноді опановує найсильніший переляк. Тоді сотні і тисячі коней, як скажені, кидаються бігти, не зупиняючись ні перед якою перешкодою, вибігають на скелі або розбиваються в прірвах. Вони раптово з’являються на стоянках мандрівників, що ночують у степу, кидаються між вогнями через намети і вози, наводять панічний жах на в’ючних тварин, зривають їх із прив’язі та захоплюють їх із собою.
Про те, що свійські коні можуть дичавіти ще й зараз, ми знаємо від Пржевальського. Під час своїх подорожей Монголією цей прекрасний спостерігач бачив маленькі табуни здичавілих коней, які ще років за десять до того були свійськими; залишені напризволяще жителями китайської провінції Ганьсу під час Дунганської смути, вони протягом короткого терміну стали настільки полохливими, що тікали від людини, як справжні дикі коні.
Кінь арабський. «Чистокровні коні, — пише граф Врангель, — не мають благороднішого представника, ніж чистий арабський кінь; він стоїть на межі між природними і культурними расами і як найблагородніша тварина в світі однаково викликає захоплення і в природодослідника, і в знавця коней, і в поета». Ця раса, по-перше, не така вже й давня, як звичайно вважають і як охоче готові запевняти араби. Вони дотримуються думки, що п’ять найчудовіших родин їхніх коней походять від п’яти кобил царя Соломона. Але граф Врангель, спираючись на дослідження А. Баранскіса, зазначає, що лише в IV столітті нашої ери Амміан Марцеллін згадує про швидких коней сарацинів: «У VII сторіччі, за часів Магомета, коня всюди використовують в Аравії і відтоді він стає предметом справжнього культу синів пустелі».
Предком свійського коня звичайно вважають степового тарпана, рідше — коня Пржевальського.
За загальноприйнятими вимогами арабів, благородний кінь повинен поєднувати в собі пропорційну будову тіла, короткі та рухливі вуха, важкі, але витончені кістки, суху морду, ніздрі «завширшки, як паща лева», прекрасні, темні очі, «виразом схожі на очі коханої жінки», дещо зігнуту і довгу шию, широкі груди і широкі крижі, вузьку спину, круті стегна, дуже довгі справжні ребра і дуже короткі несправжні, сухорляве тіло, довгі гомілки, «як у страуса», з м’язами, «як у верблюда», чорне одноколірне копито, тонку і негусту гриву і густий хвіст, товстий біля кореня і тонкий на кінці. У арабського коня повинні бути чотири широкі частини: лоб, груди, стегна і зчленування; чотири довгі частини: шия, верхні частини кінцівок, черево і пах; чотири короткі: крижі, вуха, стрілка і хвіст. Ці якості доводять, що кінь — хорошої породи і швидкий на бігу, оскільки він у такому разі будовою тіла схожий на «прудкого собаку, голуба і верблюда одразу». Кобила повинна мати «мужність і ширину голови, як у дикої свині, привабливість, очі і рот газелі, веселість і розум антилопи, кремезний тулуб і швидкість страуса і короткий хвіст, як у гадюки».
Усього в світі зареєстровано понад 200 порід коней.
Породистого коня впізнають і за іншими ознаками. Йому подобаються дерева, зелень, тінь, джерельна вода, до того ж настільки, що побачивши ці предмети, він ірже. Він не п’є, поки не торкнеться води ногою або ротом. Губи його завжди стиснуті, очі та вуха постійно рухаються. Свою голову він швидко повертає праворуч і ліворуч, неначе хоче говорити з сідоком або просить про що-небудь. Далі стверджують, що він ніколи не парується зі своїми близькими родичами. За нашими уявленнями, арабський кінь дуже малий, оскільки ледве досягає 1,5 м у холці, дуже рідко більше. Справжні неджедські коні, за В. Г. Пельгревом і Вінченті, в середньому теж не вищі. Пельгрев не бачив жодного, який досягав би висоти у холці 1,6 м. Де Вогренан описує неджедських коней навіть як дуже маленьких і наводить цифру лише 1,32—1,43 м. Саме собою зрозуміло, що тварини таких незначних розмірів, хоча і можуть змагатися з нашими великими чистокровними кіньми, але лише у витривалості, а не у швидкості на перегонах.
Англійський верховий кінь — друга порода чистокровних коней — виведена за участю арабської породи. Набагато прудкіший на скачках, але менш витривалий, ніж арабський кінь.
На думку арабів кінь — найблагородніша з усіх тварин, і тому йому дістається майже така сама пошана, як і знатній людині.
«На давньоєгипетських пам’ятниках, — повідомляє Дюміхен, — зображень коней немає аж до часів Нового царства, отже, раніше XVIII або XVII сторіччя до нашої ери. Лише після звільнення Єгипту від іноземного ярма азійських гик-сів, які володарювали там майже половину тисячоліття, тобто з початку Нового царства, зображення і написи доводять нам, що коней використовували стародавні мешканці долини Нілу. Я зовсім не дотримуюсь тієї думки, що кінь був невідомий єгиптянам раніше XVIII століття до Різдва Христова, на підставі відсутності вказівок на стародавніх пам’ятниках або, краще сказати, на підставі того, що дотепер не знайдено ще пам’ятника, що належить до більш раннього періоду, на якому був би зображений кінь. Таким чином, немає жодних доказів на користь висунутого Еберсом припущення, що до Єгипту ця тварина потрапила завдяки гиксам. Щодо цього питання я цілком поділяю погляд Шаба, що всі відомості, що дійшли до нас, наводять на думку, що у цих варварів не було ні возів, ні коней, стародавні єгиптяни повинні були знати коня ще задовго до панування цих диких племен, оскільки для приручення коня і винаходу збруї для нього був потрібний, звичайно, набагато більший період перебування коня в країні фараонів. Тут, починаючи з XVIII сторіччя до н. е., конем користувалися для військових цілей».
Усі араби вважають, що благородні коні упродовж багатьох тисячоліть зберігають свою досконалість, і тому дбайливо стежать за розведенням коней. На жеребців хорошої породи існує дуже великий попит: власники кобил їздять далеко, щоб дістати для спаровування таких жеребців. У винагороду за це власник жеребця одержує в подарунок певну кількість ячменю, вівцю і бурдюк молока. Брати гроші вважається ганебним; той, хто схотів би зробити це, придбав би ганебне прізвисько «продавця любові коня». Під час вагітності з кобилою поводяться дуже обережно, проте на ній не їздять лише в останні тижні перед жеребінням. Під час жеребіння повинні бути присутні свідки, щоб засвідчити походження лошати. Лоша виховують з особливою ретельністю і від народження вважають його членом сім’ї. Тому арабські коні стали свійськими тваринами, і їх можна сміливо пускати в намет господаря або до дітей.
Багато тварин бачать і чують краще за коня. У нього також не дуже тонкий нюх і смак, а дотик взагалі слабкий, дещо тонший лише на губах. Зате його здатність вивчати до дрібниць близькі предмети дивна: він уміє безпомилково впізнавати все, що його оточує, тим більше, що з цим пов’язана чудова пам’ять.
З 18-го місяця починається виховання благородного створіння. Спочатку їздити на ньому пробує хлопчик. Він водить коня на водопій, на пасовище, чистить його і взагалі дбає про всі його потреби. Обидва вчаться одночасно: хлопчик стає наїзником, лоша — верховим конем. Але ніколи молодий араб не примусить довіреного йому коня працювати дуже багато, ніколи не вимагатиме від нього того, що йому не під силу. За кожним рухом тварини стежать, ставляться до нього з любов’ю і ніжністю, але не терплять упертості і злості. Лише на третій рік надягають на нього сідло; після закінчення третього року поступово привчають напружувати всі свої сили. Лише тоді, коли кінь досяг віку семи років, його вважають навченим.
Коні великих порід можуть досягати висоти у холці 1,8 м. Коні важких бельгійських, французьких або англійських порід важать у середньому 750 кг, часто навіть 800 кг, в окремих випадках — 900—1000 кг.
Араби розрізняють багато порід коней; кожний край, кожне плем’я хвалиться своїми. В Аравії, взагалі в регіонах, що лежать між Червоним морем і Євфратом, розрізняють, за словами Блента, 21 породу, з них 5 найзнаменитіших, яких об’єднують разом під назвою «кхамса» і які є породами, що пішли, як було вже сказано, від п’яти кобил Соломона. Найдавніша і найблагородніша називається «кехилан», або, як зазначає Нібур, «кохлани».
Найменший кінь — шотландський поні з густою, довгою, кудлатою гривою і пухнастим хвостом — досягає звичайно 90 см у холці, іноді лише 85 і навіть 82 см, отже, не більший за великого собаку.
Кінь англійський чистокровний верховий — найблагородніший родич арабського коня в Європі. Багато знавців стверджували навіть, що відмінність між цими обома расами полягає лише в невеликих відхиленнях, котрі є наслідком змінених умов життя, і що, отже, в жилах англійського чистокровного коня тече незмішана східна кров. Це твердження свідчить, проте, про недостатню обізнаність з історією англійського коня, оскільки родовід цієї раси надає нам, навпаки, неспростовний доказ того, що в ньому немає жодного коня, для якого можна б було довести виключно східне походження як з батьківського, так і з материнського боку. Найцінніші якості благородного коня — швидкість, витривалість і енергійність — можуть бути одержані та закріплені лише шляхом вправ на перегонах. Як формою тіла, так і своїми якостями сучасний чистокровний кінь в усьому перевершує своїх предків; серед них існує багато чудових коней, які досягають висоти у холці 1,75 м і більше. Будова тіла стала більш пропорційна і благородніша, ніж у арабського коня. їх вивозять у всі країни, населені європейцями, щоб облагороджувати місцеві породи коней.
Кінь може жити 40 років і більше, але до нього часто так погано ставляться, що іноді він старіє вже в 20 років, і треба визнати, що лише в окремих випадках вік коня досягає 30 років.
1732 року в Німеччині був побудований кінний завод Тракенен, де почали облагороджувати давню прусську породу, залишену до того часу поза увагою. Шляхом багаторазового схрещування зі східними і особливо з англійськими чистокровними кіньми поступово одержали тракененського коня, який має чудову будову тіла, витривалий і взагалі гарний з усякого погляду.
Сила жеребця величезна, мужність також. Кобила набагато тихіша, добродушніша, слухняніша, поступливіша, тому їй часто віддають перевагу перед жеребцем.
Залежно від особливостей породи і робоча сила коней буває різною. Загалом можна сказати, що кінь може нести до 175 кг, отже, в середньому близько чверті своєї маси, але по битому шляху везе 2500 кг, а тяглови-ки навіть 3000—3500 кг, тобто вантаж, який у середньому принаймні в 4 рази перевершує його власну вагу. За таких умов кінь проходить близько 4 км за годину, а ненавантажений за той самий час кроком — близько 5 км; великі коні з більш легкою ходою йдуть кроком дещо швидше. Виїзні коні спокійною риссю проходять 1 км за 4—5 хвилин, рисаки — ту ж саму відстань майже удвічі швидше, найкращі рисаки в збруї на іподромі можуть пробігати 1 км за 1,5—1,6 хвилини. Скакові коні, які разом із вершником і сідлом важать трохи більше за 400 кг, пробігають за хвилину по рівній дорозі в середньому 900 м, іноді навіть 1000 м і більше. Ноша легкого кавалерійського коня важить 46 кг, не беручи до уваги вагу вершника (60—70 кг); денний переїзд її — 22—30 км, посилений переїзд — 50—60 км. При нетривалих поїздках дуже хороші коні, запряжені в легкий екіпаж, можуть долати щодня не більше 70—80 км.
Нині свійській кінь поширений майже по всій земній кулі. Його немає лише в найхолодніших країнах і на деяких островах, де людині він не потрібен. Сухим місцевостям він віддає перевагу перед вологими болотистими, хоча може їсти більш грубе сіно, ніж інші свійські тварини. Коні при розведенні можуть бути в дикому або напівдикому стані, чи бути свійською твариною. В першому випадку, наприклад у Росії, табуни цілий рік залишаються в степу на волі. Коні, що народжуються там, дуже витривалі, сильні та невибагливі, але ніколи не досягають такої краси, як народжені і виховані під наглядом людини. В напівдикому стані табуни коней бродять від весни до осені по лісах або великих пасовищах, а взимку їх тримають у стайнях і доглядають. Нарешті, вищий ступінь дбайливості людини про коня ми бачимо на кінних заводах, де розведення ведеться під найсуворішим наглядом.