Гієна плямиста (Crocuta crocuta)
Відрізняється розмірами, міцною статурою і плямистим забарвленням від смугастої гієни і одноколірної бурої гієни. Основний колір її шерсті сірувато-білий, іноді переходить в чалий; з боків і на стегнах розташовані досить дрібні темно-бурі плями. Голова має буре забарвлення, щоки і тім’я рудуваті, хвіст з бурими кільцями, а на кінці чорний; кінцівки світлі. Забарвлення це не дуже стале: трапляються екземпляри темніші, а деякі — світліші. Довжина тіла — близько 1,3 м; висота в загривку — близько 80 см, проте є й більші особини.
Найбільша гієна — плямиста. Деякі старі самці важать до 80 кг. У них могутні м’язи шиї і плечей: труп віслюка сильна гієна несе без особливих зусиль. Корінні зуби гієни, коли вона гризе кістки, розвивають тиск 5 тисяч атмосфер.
Плямиста гієна живе в Південній і Східній Африці, починаючи від гір мису Доброї Надії і до 17° північної широти і там, де вона живе, майже повністю витісняє смугасту гієну. В Абіссінії і в Східному Судані її ще можна побачити разом зі смугастою гієною, але на південь численність її збільшується, нарешті, в Південній Африці вона остаточно витісняє смугасту.
«Плямисті гієни, — стверджує Рюппель, — насправді дуже боязкі, але робляться надзвичайно сміливими, коли їх мучить голод. Тоді вони навіть удень заходять до будинків і крадуть маленьких дітей; на дорослих, проте, нападати не насмілюються. Коли стада повертаються увечері додому, то гієни часто кидаються швидким стрибком на вівцю, що відстала, яку їм майже завжди вдається вкрасти, незважаючи на переслідування пастухів. Сміливість цю можна частково пояснити тим, що тут не тримають при стадах собак».
Способом життя вона не відрізняється від інших гієн, але через свої розміри і силу її бояться більше. Араби називають її «марафіл». Багато мандрівників одностайно стверджують, що ця гієна нападає на людей, особливо на сонних і втомлених.
Гієни рідко розмножуються в неволі. Про саме спаровування і про час вагітності я жодних відомостей не маю. Плямиста гієна в Середній Африці щениться на початку сезону дощів, а північніше — навесні; лігвом при цьому їй служить земляна западина, канава або печера; щенят буває три-чотири. Поки щенята малі та слабкі, мати їх ніжно любить і хоробро захищає від ворогів; пізніше, коли дитинчата зміцніють, вона, кажуть, у разі небезпеки сама тікає і про них не піклується. Дитинчата вкриті короткою, жорсткою одноколірною темно-бурою шерстю, морда трохи світліша; плям на шерсті у малечі не помітно.
