Кенгуру китицехвостий (Bettongia lesueuri)
Тварина завбільшки з кролика, з дуже короткими круглими вухами і досить довгим хутром. Колір спинного боку сіро-бурий із чорними і білими цятками, черевного — брудно-білий або жовтуватий. Цей вид відрізняється гребенем довгого, чорного, кудлатого волосся на останній третині хвоста; вся довжина його 67 см, з яких на хвіст припадає 31 см. Поширений на всій території Австралії, за винятком найпівнічніших країв.
Особливість китицехвостих кенгуру — втікаючи, не притискати до тіла передні лапи, а теліпати ними в повітрі. За це й прозвали їх «шарманниками». Самки цих тварин, коли втікають, майже завжди викидають із сумки дитинча, якщо воно досить вже виросло, щоб навчитись ховатися. Зазвичай мати робить це, пробігаючи повз якесь дупло в дереві, що гниє на землі. Її маленьке дитинча одразу ж стрибає в дупло і, причаївшись, чекає, коли мати прийде по нього, якщо, звичайно, зуміє обдурити собак у заростях чагарникової хащі.
Про спосіб життя і поведінку його Гульд повідомляв приблизно таке:
«Подібно до решти видів того ж роду він вириває собі в землі заглиблення і помішує в ньому зроблене з трави товстостінне гніздо, яке на вигляд настільки відповідає довкіллю, що необхідно дуже уважно шукати його, щоб помітити. Місце для нього вибирається між кущиками трави або біля куща. Вдень одна тварина або пара їх лежать у такому гнізді абсолютно приховані від очей спостерігача, оскільки вони завжди ретельно закривають отвір, що утворився в гнізді під час влізання до нього. Цікавий спосіб, яким ці маленькі кенгуру затягають жорстку траву для свого гнізда. Вони користуються для цього своїм хвостом, який дуже зручний для хапання. Тварина бере ним пучок трави і тягне його в певне місце; можна уявити собі, який дивний і кумедний вигляд вона має при цьому. У неволі вони теж затягають таким же чином матеріали до свого лігва; принаймні так чинили декілька особин, яких тримав граф Дербі в парку для тварин у Нослі, по можливості прагнучи задовольняти всі їхні потреби.
В Австралії ці сумчасті живуть на сухих рівнинах і пагорбах, порослих поодинокими деревами і кущами. Хоч вони і не ходять стадами, але все ж таки скупчуються разом у досить великій кількості. На пошуки поживи виходять лише після настання ночі, їдять траву і коріння, яке завдяки своїй спритності вони викопують із землі без особливих труднощів. Мисливець упізнає їх присутність за нірками, виритими під кущами. Якщо їх потривожити вдень, то вони з дивовижною швидкістю поспішають до якої-пебудь щілини в землі чи скелі або до дупла в дереві, які можуть захистити їх, і зазвичай успішно ховаються».
