Лось (Alces alces)
Належить до родини Оленячі підряду Жуйні. Це дуже великі, дещо незграбні тварини, з короткою і товстою шиєю, широким і коротким тулубом, високими ногами і гіллястими рогами, кінці яких розширені у вигляді лопаток і вирізані на зразок пальців. У них є маленькі слізні ямки, волосяні пучки на внутрішньому боці ступень і міжкопитні залози; іклів немає зовсім.
Лось був добре відомий з давніх часів. «У Герценійському лісі, — пише Юлій Цезарь, — живе лось — тварина, схожа своїм зовнішнім виглядом і шерстю на козу, але більша за неї; ці тварини не лягають на землю, коли відпочивають, і не можуть піднятися, коли впадуть. Щоб спати, вони притуляються до дерев, тому мисливці підкопують ці дерева або підрубують їх так, щоб вони легко могли впасти разом із твариною, що притулилася до них».
Окрім лісових ділянок, що знаходяться під суворим наглядом, лосі поширені в більш північних широтах, у всіх багатих на ліси країнах Європи і Азії. В Азії лось ще більше поширений, ніж у Європі. Там він живе на території від 50° північної широти до Амуру і водиться скрізь, де є густі ліси.
Лось — найбільший з нині існуючих представник родини Оленячі. Самець досягає висоти у холці 1,8м і має величезні роги з численними відростками (їхній розмах досягає 1,8 м). Має великі голову і вуха і опуклий ніс. Щетиниста шкіра і довга шерсть, що звішується на горлі, відомі так само добре, як і ревіння самця під час тічки у самок. Восени, під час спаровування, самці борються за право володіти самками. Самка народжує 1—2 лосенят, в окремих випадках — трьох. Лосенята кольором шерсті схожі на матір, на відміну від оленят, які вкриті смугами або плямами.
Лось — велика тварина. Довжина тулуба від 2,6—2,9 м, довжина хвоста приблизно 10 см, висота в холці 1,9 м. Маса дуже старих лосів досягає іноді 500 кг; середня ж їхня вага 350—400 кг. Тулуб порівняно короткий і товстий, груди широкі; на холці щось на зразок горба, спина пряма, а крижі опущені. Ноги дуже високі, сильні та закінчуються вузькими прямими, глибоко розітнутими копитами, з’єднаними між собою розтяжною перетинкою. Задні копита легко торкаються землі, якщо ґрунт м’який. На короткій сильній шиї сидить велика видовжена голова, яка біля очей звужена і закінчується довгою, товстою, роздутою, спереду наче обрубаною і тупою мордою. Морда ця сильно спотворена хрящовим носом і товстою, надто видовженою верхньою губою, яка дуже рухлива, зморшкувата і вкрита волоссям. Маленькі тьмяні очі глибоко сидять в очних западинах, слізні ямки невеликі. Довгі, великі, широкі, але загострені вуха розташовані на задній частині голови, але такі рухливі, що можуть бути пригнуті одне до одного. Роги дорослого лося дуже великі. Широкі та плоскі, вони мають трикутну лопатоподібну форму. Спрямовані вони в сторони і підтримуються короткими, товстими, закругленими дудками. На першу осінь у молодого самця на місці рогів з’являються волосисті горбики; наступної весни виростає дудка; через рік навесні — другий відросток завдовжки близько 30 см, який відпадає тільки наступної зими. Потім роги розгалужуються все більше і більше. На п’ятому році утворюється плоска лопатка, яка розширяється і розділяється по краях на багато зубців, кількість яких збільшується й іноді доходить до 20. Головні гілки також зростаються з лопаткою. Ці роги важать до 20 кг.
Північноамериканський лось набагато крупніший за свого європейського родича. Розмах його рогів досягає 2 м, висота в холці — 2,2 м.
Шерсть у лося довга і густа. Вона складається з хвилястого, тонкого і ламкого волосся ості, між яким знаходиться короткий, тонкий підшерсток; на загривку знаходиться велика, дуже густа, посередині розділена грива, яка частково продовжується на шиї та грудях і буває завдовжки до 20 см. Колір шерсті рівномірно рудувато-бурий; на гриві і по боках голови він переходить у блискучий темний чорно-бурий. У період від жовтня до березня колір шерсті світлішає. Самка не менша за самця, але рогів не має, копита її довші, задні копитця коротші та менше відстовбурчені. В Росії лося-самця називають «сохатим».
Розмах рогів деяких лосів Аляски і Західної Канади досягає 2 м. Майже такі ж самі рогачі трапляються на Колимі в Сибіру.
Дикі незаймані ліси, багаті на непрохідні болота і трясовини, особливо ліси, в яких переважають верба, береза, осика і взагалі листяні дерева, служать житлом лосям. Тихої, ясної днини лось віддає перевагу листяним лісам; за негоди — хвойним. У Росії і на Скандинавському півострові кочує на великі відстані. Лось ніколи не влаштовує собі лігва, а лягає просто на землю, не звертаючи уваги, болото це чи драговина, суха земля або вкритий снігом грунт.
Лось втягує в себе рідку солонувату брудну рідину боліт — чи великий у ній відсоток солі, — а потім запиває такі ліки чистою водою.
Лосі об’єднуються в стада з різною кількістю поголів’я, і лише під час народження телят старі самці відділяються і утворюють нові групи. У безпечному для себе місці він спить тільки вранці і пополудні, а починаючи з 4 години пополудні і до раннього ранку — пасеться. За словами Вангенгейма, пожива його складається з листя і пагонів болотяної верби, берези, ясена, осики, горобини, клена, липи, дуба, сосни і ялини, а також з молодого очерету і комишу. На болотах він їсть верес, пухівку, хвощі. У травні та червні хвощі і кульбаби є його основною поживою.
Новонароджене лосеня важить до 16 кг.
У Східному Сибіру лось головним чином живиться пагонами карликової і кущової берези. Лосі дуже вправно обламують гілки за допомогою своєї довгої хоботоподібної губи. При здиранні кори з дерев користується зубами як стамескою: лось відриває шматок, захоплює його губами і зубами і дере догори довгою смугою. Він постійно відчуває потребу у воді і повинен багато випити, щоб утамувати свою спрагу.
Рухи у лося далеко не такі граціозні та легкі, як у благородного оленя, він не може довго бігти, але ходить швидко і довго. Деякі спостерігачі стверджують, що лось може пройти близько 50 км за день.
Лось чує відмінно, але зір і чуття у нього не дуже тонкі. Він зовсім не боязкий і його також не можна назвати обережним. Кожна окрема тварина діє на власний розсуд, і лише телята не відстають від матері.
Старі лосі скидають роги в листопаді або не раніше жовтня, молоді — місяцем пізніше. Спочатку нові роги ростуть надзвичайно повільно і лише з травня їхній ріст прискорюється. У європейській і азійській частині Росії тічка настає у вересні або жовтні. В цей час самці дуже дратівливі. Взагалі, лосі рідко подають голос, тільки у виняткових випадках старі самці кричать, подібно до оленів, причому звук, який вони видають, значно сильніший, нижчий і голосніший; але під час статевого збудження голос їхній звучить, майже як у благородних оленів, лише уривчастіше і тужливіше. Цим криком вони викликають на єдиноборство своїх суперників, з якими потім стають до запеклого бою. Старі самці відганяють молодих, яким рідко випадає можливість задовольнити свій природний потяг. Вагітність самки триває 36—38 тижнів, у кінці квітня вона народжує вперше одне дитинча, а наступного разу — двох і переважно різної статі. Телята, як тільки мати їх оближе, одразу схоплюються на ноги, але спочатку погано тримаються на ногах, і мати повинна підштовхувати їх, щоб зрушити з місця. Але вже на третій або четвертий день вони біжать за матір’ю; смокчуть її майже до наступної тічки, навіть тоді, коли стають такі великі, що повинні під неї лягати, щоб смоктати.
Лось не дуже жвавий, пересувається в основному широким кроком або рисистою інохіддю, у разі небезпеки може деякий нас бігти галопом, розвиваючи швидкість до 55 км/год. Добре плаває, може проплисти без зупинки до 20 км, пірнає на глибину до 5 м за водними рослинами. Під нас сезонної міграції на півночі ареалу лось долає до 200 км.
Незважаючи на природну силу, у лося, окрім людини, ще багато ворогів, наприклад, вовк, рись, ведмідь і росомаха. Вовк може осилити його взимку, тоді, коли сніг вкриває землю товстим шаром; ведмідь підстерігає окремих тварин, але остерігається нападати на стадо, а рись і росомаха ховаються за деревами і зненацька стрибають на спину лося, що йде повз них, вчіплюються кігтями в шию тварини і перекушують йому сонні артерії. Ці звірі — найнебезпечніші вороги сильного лося; тоді як вовки і ведмеді самі повинні остерігатися його, адже лось, навіть тоді, коли у нього немає великих рогів, уміє захищатися міцними і гострими копитами передніх ніг. Одного влучного удару достатньо, щоб убити на смерть або понівечити вовка.
На лося полюють або із засідки, або із загоничами, або ж за допомогою міцних сітей. Користь, яку має людина з убитої тварини, значна. М’ясо вживають у їжу, шкуру і роги використовують так само, як оленячі. М’ясо жорсткіше, але хутро щільніше і краще, ніж в оленя.
Північноамериканський лось відрізняється від лося, поширеного в Європі, головним чином глибокими надрізами на рогах і головною гілкою, що відділилася від суцільного рогу, обрідним волоссям на холці і темнішим кольором шерсті. Роги північноамериканського лося більші та важчі, ніж у нашого, і важать 30—40 кг. Зараз північноамериканський лось водиться лише на півночі Америки під 65° північної широти. Північноамериканський лось скидає роги пізніше, ніж європейський, звичайно в січні та лютому, а в суворі зими тільки у березні. Пожива його, ймовірно, така ж сама, як у європейського лося.