Тушканчик єгипетський (Jaculus jaculus)

Належить до родини Тушканчикові ряду Ггризуни. Араби називають його «джербоа». Довжина тулуба тварини — 17 см, а хвоста (не рахуючи китиці на кінці) — 21 см. Зверху забарвлення хутра сірувато-пісочного кольору, знизу білого, з широкою білою смугою, яка тягнеться ззаду по стегнах; хвіст зверху блідо-жовтйй, знизу білий, китиця забарвлена у вигляді стрілки в білий і чорний кольори. Тушканчики були добре відомі ще стародавнім людям. Ми знаходимо багато згадок про них у грецьких і римських письменників, завжди з ім’ям «двоногі миші» — назва, яка і понині ще застосовується для латинського позначення роду.

єгипетський тушканчик

Єгипетський тушканчик поширений здебільшого в Північно-Східній Африці, а також у країнах Західної Азії, що межують із нею, і трапляється на південь до Середньої Нубії. Він населяє непривітні та пустинні місцевості та мешкає на рівнинах, вкритих жорсткою травою. У жорсткому крупному піску тушканчики спільно риють нори, в які ховаються у разі щонайменшої небезпеки, вони дуже розгалужуються, але досить мілкі. Тварини риють за допомогою гострих кігтів передніх лап, застосовуючи при цьому різці, коли потрібно розкришити твердий фунт. Вони неспокійні та боязкі і, почувши щонайменший шум або побачивши незнайомий предмет, поспішно ховаються в нірки. Крім того, тушканчики стають помітними тільки на незначній відстані, оскільки їхнє забарвлення дуже схоже на колір піску.

єгипетський тушканчик

Під час спокійної ходи звірі ставлять одну ногу перед одною і дуже швидко біжать уперед; коли ж поспішають, то мчать стрибками, які йдуть один за одним так швидко, що ледве можна помітити, коли тварина торкається землі. Жодна людина не в змозі наздогнати тушканчика.

Він пасеться так само, як і кенгуру; але риє більше бульб і коріння, яке, мабуть, складає його головну поживу. Крім того, їсть різне листя, плоди і насіння, кажуть навіть, що живиться падлом або полює на комах. Хоча єгипетський тушканчик — справжня нічна тварина і прогулянки його починаються лише після заходу сонця, проте іноді можна побачити, як він у найяскравішому сонячному промінні, навіть під час найсильнішої спеки, сидить і грається перед своєю ніркою. Він дуже чутливий до холоду та вологи і тому в негоду ховається в норі, а також іноді впадає на деякий час у заціпеніння, що нагадує зимівлю північних тварин.

єгипетський тушканчик

Араби розповідали мені, що він влаштовує у глибокій улоговині своєї нори кубло, вистилає його, як кролик, шерстю, вискубленою з нижньої частини черева, і що в цьому кублі знаходять від 2—4 дитинчат. Вони часто полюють на нього, оскільки їдять і досить високо цінують його м’ясо. Окрім людини, у цих тварин мало інших ворогів. Фенек і каракал, а також, можливо, деякі сови належать до найнебезпечніших хижаків, які підстерігають тушканчиків, ще більш небезпечним ворогом можна вважати єгипетську очкову змію.

Європейці, які цікавляться природою і живуть у Єгипті й Алжирі, часто утримують тушканчиків у неволі.