Кутора звичайна, або водяна землерийка (Neomys fodiens)

Характеризується великою різноманітністю забарвлення і належить до найбільших видів землерийок, що водяться у нас. Загальна довжина її досягає 11,8 см, з яких 5,3 см припадає на хвіст. Тонке, густе і м’яке хутро на спині зазвичай чорне, взимку більш блискуче, ніж улітку, на животі сіро-біле або біле, іноді чисте, іноді вкрите сіро-чорними плямами. Хутро настільки густе, що являє собою суцільну масу і не пропускає до шкіри жодної краплі води. Плавальні щетини на лапах, залежно від віку і пори року, бувають то довші, то коротші. Коли вони настовбурчені, то стають такими широкими, що здаються з кожного боку ніг подібними до зубців гребінця, а коли складені, то так щільно прилягають до ступень, що їх важко помітити. Вони служать тварині прекрасними веслами. За бажанням можуть розгортатися і знову згортатися, а під час бігу так щільно стискаються, що зовсім не потерпають від тертя.

Кутора (рід Neomys) — дрібний звір із ряду Комахоїдні. Поширена вона досить широко — майже у всій Європі (включаючи і Європейську частину Росії від Кольського півострова до Кавказу), в Західному і на півдні Східного Сибіру, в Забайкаллі і на півдні Далекого Сходу. Селиться кутора по берегах озер, річок і струмків, на болотах. Кутора більша за бурозубок (довжина її тіла 7—10 см) і відрізняється від них довгим і чітко двобарвним (темним зверху, білим знизу) хвостом.

Водяна землерийка поширена майже у всій Європі і в частині Азії, де в сприятливих місцевостях її можна усюди зустріти. Північна межа її поширення досягає Англії й Остзейського краю, Південної Іспанії та Італії. У горах підіймається на значну висоту. Вона віддає перевагу водам гористих місцевостей, особливо таким, у яких при великих морозах трапляються незамерзаючі джерела, необхідні їй узимку. Найулюбленішими місцями є джерела гірських лісистих місцевостей, що мають чисту воду та піщаний ґрунт, і сади або луки в околицях. Також вона водиться у ставках із чистою водою і вкритих ряскою. Часто селиться в селах, особливо поблизу млинів; життя її не пов’язане виключно з водою; вона також охоче бігає по луках, прилеглих до струмків, проповзає під стоги сіна, забирається до комор та сараїв і навіть усередину будинків; іноді потрапляє в поля, що знаходяться дуже далеко від води. У пухкому грунті поблизу води вона сама викопує собі ходи, проте охочіше користується норами мишей і кротів, які знаходяться по сусідству. Важливою частиною її житла є виходи, яких має бути кілька: один веде у воду, другий на поверхню води, інші мають вихід на сушу. Нора служить для звіра місцем сну і притулку, в якому він може сховатися від переслідування ворогів.

У галасливих місцях водяна землерийка проводить зазвичай цілий день у норі; там же, де їй нічого боятися, пильнує і проявляє свою діяльність і вдень, особливо навесні, в період кохання. Вона рідко плаває уздовж берега, оскільки більше любить перепливати струмки від одного берега до іншого; коли ж їй доводиться пливти уздовж струмка, то вона воліє бігти під берегом або по дну струмка, під водою.

Її рухи швидкі і впевнені, спритні і невтомні. Вона відмінно плаває, пірнає і має здатність триматися на воді без жодного руху, висовуючись то однією головою, то всією верхньою частиною тулуба. Коли вона пливе, її тулуб здається широким, плоским і ніби вкритим суцільним шаром блискучо-білих маленьких перлин; це явище відбувається через бульбашки повітря, зібрані між густою шерстю: повітряний шар, який оточує все тіло і сприяє тому, що хутро тварини завжди буває сухим. Під час хвороби властивість хутра залишатися сухим втрачається, шерсть промокає і волога проникає до шкіри; тоді водяній землерийці загрожує загибель.

Час спаровування — з квітня до травня. Самець переслідує самку із безперервним криком. Самка вибігає зі свого притулку, підіймає вгору над водою голову і груди й озирається на всі боки. Самець, шукаючи предмет своїх пристрасних пожадань, теж з’являється на дзеркальній поверхні води і, угледівши милу, стрімко кидається до неї. Але самка ще не налаштована приймати його ласки; вона хоч і дозволяє самцеві підпливти до неї зовсім близько, але, як тільки він досягне її, несподівано пірнає і безслідно зникає на дні ставка; пробігши там досить значну відстань, вона знову з’являється на поверхні, але вже зовсім у іншому місці. Самець вистежує її і за хвилину вже знову біля милої; він упевнений, шо мети досягнуто, проте самка не з легкодоступних: вона повторно зникає і знову з’являється десь оддалік. Таким чином загравання це триває з чверть години, поки самка нарешті не здається на наполегливі переслідування самця. При цьому жоден із закоханих не випускає нагоди впіймати яку-небудь із комах, що пролітають мимо, або взагалі вхопити що-небудь їстівне, а під час своїх любовних пригод вони облазять усі ходи на березі. В одному з них самка влаштовується на час пологів, вибравши собі для цього маленьку нору, добре устелену мохом і сіном. Тут близько середини травня вона народжує 6—10 дитинчат, які в перші дні своєї появи на світ виглядають дуже дивними й аніскільки не схожими на дорослих землерийок: вони народжуються голими, що аж колір тіла проблискує через шкіру, і тупий носик їхній особливо кумедно випинається на маленькій мордочці; але скоро вони виростають, набувають зовнішнього вигляду своїх батьків і рано починають вести самостійний спосіб життя, полюючи під керівництвом матері і прокладаючи в траві поблизу головного входу нори нові вузькі стежини.

Кутора пожирає не тільки комах усіх видів, особливо тих, які живуть у воді, а й черв’яків, дрібних молюсків, раків, а також земноводних, риб, птахів та маленьких ссавців. Миша, що забралася до їхньої нори, може вважатися загиблою; необережну трясогузку, яка рано вилетіла з гнізда і безтурботно попрямувала на зелений бережок, тварина схоплює нещадно і з такою ж лютістю, з якою рись накидається на косулю; жабу, яка безтурботно стрибає поблизу одного із входів, хижак схоплює за задні ноги і затягає, незважаючи на тужливий писк, до нори; гольці і піскарі заганяються в маленькі бухти і тут ловляться особливим чином: землерийка скаламучує воду і вартує вхід до бухти; щойно одна з маленьких рибок схоче проплисти мимо, як вона кидається на неї і вправно хапає, виправдовуючи якнайкраще приказку — в каламутній воді рибка ловиться. Землерийка наважується нападати не тільки на маленьких тварин, а й на таких, вага яких перевершує її власну щонайменше в 60 разів; можна сказати, що серед хижаків не знайдеться іншої тварини, яка зважилася б нападати на таку невідповідно велику здобич.

Слина землерийок нейротоксична, тобто згубно діє на нерви (принаймні у кутори). Але не зрозуміло ще, чи шкідлива вона для людини.