Коники польові, або справжні саранові (Acridoidea)
Належать до ряду прямокрилих. Численні види коників живляться переважно рослинами, а оскільки деякі з них з’являються іноді в дуже великій кількості, то здатність видавати звуки тертям їхніх ніг дуже помітна. Самки їх відкладають яйця в землю, для чого свердлять ямки своїм міцним, довгим яйцекладом.
Адансон розповідає, що під час своєї подорожі Сенегалом, 1750 року, одного разу вранці він помітив велику хмару, яка абсолютно затемнила сонце. Виявилося, що це сарана, яка пролетіла па висоті близько 45 м над землею і раптово впала всією масою, причому вкрила собою простір протягом декілька миль. Упродовж 2—3-х годин у всій околиці знищено було геть усе: трава, листя на деревах, плоди. Навіть очерет, яким були вкриті хатини тубільців, об'їли ці комахи. Потім сарана піднялася і всією масою полетіла далі.
Польові коники уміють дуже високо стрибати в висоту, що перевищує більш як у 200 разів довжину їхнього власного тіла. Тулуб їх стиснений з боків, голова велика, лоб випинається, прості очі є не завжди; губи дуже притиснуті одна до одної; верхні і нижні шелепи розвинені добре; черевце майже веретеноподібне, зверху злегка приплюснуте; всі 4 крила приблизно однакової довжини, але передні ширші від задніх.
Розвиток сарани відбувається таким чином: восени самка кладе свої яєчка грудочками на рослини або зариває неглибоко в землю. Після цього незабаром мати гине, а яєчка благополучно зимують, і навесні з них розвиваються личинки. Останні, невеликі завбільшки, не мають крил, але загалом схожі на дорослу тварину. Через свою ненажерливість личинка ця швидко росте, часто линяє і нарешті стає дорослою сараною.
Розвиток сарани залежить від вологи. Якщо протягом кількох років панує посуха, то кількість сарани значно зменшується, але тільки-но починає дощити, як ця шкідлива комаха розмножується з неймовірною швидкістю. У найсприятливіші роки сарана збирається величезними зграями і рухається у встановленому раз напрямі. На ніч ці полчища зупиняються і геть чисто виїдають усе в околиці.
Фермери, угледівши здалека хмари сарани, запалюють навколо своїх володінь величезні багаття, прагнучи розвести якомога більше диму, але і цей засіб не завжди допомагає, особливо якщо сарана летить за вітром і високо над землею; але в тиху погоду сарана летить поволі і невисоко.
«З їдячого вийшло їстівне», — мовиться в Біблії; і дійсно, хоч сарана все й пожирає на своєму шляху, проте й сама вона йде на поживу, певною мірою відшкодовуючи таким чином заподіяну шкоду. Сарану їдять не тільки коні та інші свійські тварини, але й африканські тубільці, які підсмажують її на вогні і їдять із задоволенням. Сучасник Юлія Цезаря, Діодор Сицилійський, описує африканське плем’я, яке харчується сараною, і повідомляє, що вони живуть на межах пустелі, дуже малорослі, чорні і худорляві. Щороку навесні сильні вітри приносять їм із сусідньої пустелі сарану, яка постачає їм харчі на цілий рік.
