Заєць-русак (Lepus europaeus)
Належить до родини зайцевих. Загальна довжина тварини дорівнює 75 см (причому лише 8 см припадає на хвіст), а висота 30 см. Він досягає маси 5—6 кг, а в окремих випадках старий самець досягає 7—8, навіть 9 кг. Хутро складається з короткого волосся підшерстка і довгого волосся ості; перше дуже густе і кучеряве, волосся ж ості товсте, довге і також дещо кучеряве. Завдяки цьому хутро набуває справжнього земляного забарвлення. Колір, крім того, змінюється влітку і взимку. Самка рудіша за самця. Переважно колір цього гризуна чудово пристосований до того, щоб ховатися від ворогів, лежачи на землі.
Заєць-русак поширений по всій Європі, Малій Азії та Східній Африці. Він був також акліматизований в Аргентині, Австралії, США і Новій Зеландії. Його розселення триває, і тепер він добре розмножується скрізь, де є вдосталь корму. Спочатку зайці були степовими тваринами, але вони не уникають і культивованих грунтів. Найбільше їх живе в родючих місцевостях на польових межах.
Місцепроживанням зайця-русака є вся Центральна Європа і більша частина Західної Азії. Північної межі своєї зони він досягає в Шотландії, південній Швеції та північній Росії; південної межі — у Південній Франції та Північній Італії. Родючі рівнини з лісом чи без нього і лісисті передгір’я є його улюбленими місцями, проте в Альпах він піднімається до висоти 1500 метрів над рівнем моря, а на Кавказі — до висоти 2000 метрів. Він віддає перевагу країнам із помірним кліматом і вибирає поля, що лежать з підвітряної сторони і захищені горами.
Самки стають статевозрілими через півроку після народження, самці — в 9—12 місяців. Тривалість життя русака — до 5—7 років.
Якщо той гай, у якому він оселився, зрубають, то він переходить до іншого місця, на хлібні поля й городи, де ростуть ріпа, капуста та ін. Пізно восени вибирає трохи зарослі після оранки поля, не дуже вологі, порослі оситняком низькі місця і поля, засіяні маслянистими рослинами, які після озимих хлібів складають основну частину його раціону. Якщо випадає сильний сніг, заєць дозволяє занести себе снігом, але як тільки негода припиняється, перебирається на конюшинові поля. Якщо на снігу утворюється крижана кірка, то брак поживи стає дедалі відчутнішим, і що довше це триває, то більшої шкоди завдає заєць садам і деревним розсадникам. У цей час він з однаковим задоволенням їсть листя улюбленого браунколя, гризе кору молодих дерев, особливо акації, модрини і терну. Поки озимі не почнуть колоситися, він живиться ними. Потім вирушає в ярові поля, зазвичай перед заходом сонця або після теплого дощу. Заєць, що живе в чагарниках, виходить на поля лише увечері і повертається в ліс із настанням дня або незабаром після сходу сонця. Восени, коли кущі оголюються, він зовсім іде з лісу, але з настанням відлиги знову повертається в рідкіший ліс.
Швидкість бігу зайця залежить, передусім, від будови його тіла, тобто задні ноги зайця довші за передні. У цьому полягає і причина того, що він може краще бігти на гору, ніж з гори, і що в його слідах відбитки задніх ніг завжди лежать спереду відбитків передніх. Якщо він спокійний, то рухається короткими повільними стрибками; якщо йому треба просуватися швидко, то дуже великими.
Із зовнішніх чуттів у зайця найкраще розвинений слух, нюх дуже гарний, але зір доволі слабкий.
«Окрім періоду спаровування, — говорить Дітріх Вінкель, — коли зайцінадзвичайно збуджені, вони цілий день сплять або дрімають у своїх лігвах. Заєць ніколи не йде прямо до старого лігва або туди, де хоче влаштувати нове, а спочатку пробіжить на певну відстань далі від того місця, де збирається залягти, повертається, знову робить декілька стрибків уперед, потім стрибок убік і повторює це ще кілька разів, поки не кинеться сильним стрибком у те місце, де хоче залишитися. Готуючи лігво, він у відкритому полі вириває в землі ямку близько 5—8 см завглибшки, дещо розширену па задньому краї; вона має таку довжину і ширину тому, що коли заєць витягне передні лапи, покладе на них голову з прищуленими вухами і підібгає під себе задні ноги, то верхня частина спини буде ледве помітна. У цьому лігві він теплої пори року сяк-так ховається від бурі і дощу. Взимку зазвичай поглиблює лігво настільки, що помітна тільки його мордочка».
Час спаровування починається після суворих зим на початку березня, у м’які зими — в лютому і навіть у січні. Гідні довіри мисливці стверджують, що поєдинки між закоханими зайцями, якими б безневинними вони не здавались, не обходяться без каліцтв; мисливці нерідко бачили в своїх краях осліплих зайців, у яких під час таких битв були пошкоджені очі.
Вагітність зайчихи триває 45—50 днів. Зазвичай вона народжує перший раз між серединою і кінцем березня, четвертий і останній раз — у серпні, перший понос складається з одного чи двох дитинчат, другий із трьох-чотирьох, третій із трьох, а четвертий знову з одного або двох, у виняткових випадках народжується одразу по п’ять або більше малят. Пологи відбуваються в дуже простому заглибленні, у спокійному місці лісу або поля: на купі гною, у заглибленні старої колоди, притрушеній листям, або ж і без підстилки, у глибокій борозні, і, нарешті, на рівному місці, абиде. Малята народжуються з розплющеними очима і, в усякому разі, вже дуже розвиненими. За словами деяких мисливців, їм доводиться самим сушитися і чиститися негайно після народження. Достовірно відомо, що мати залишається при малятах протягом перших 5—6 днів. Лише час від часу вона повертається на те місце, де породила малят, і годує їх. У разі наближення ворога вона кидає малят, хоча відомі випадки, коли старі зайчихи захищали своє потомство від хижих птахів або воронів.
Родина молодих зайців неохоче залишає ту місцевість, де народилась. Малята одного поносу рідко віддаляються одне від одного, хоч кожен і викопує собі окреме лігво. Вечорами вони разом виходять на пасовище, уранці разом повертаються до лігв. Зайчата виростають за 15 місяців, але вже в перший рік життя здатні до розмноження. Тривалість життя, якого заєць досягає у нас, може дорівнювати 7—8 рокам.