Білка звичайна, або вивірка (Sciurus vulgaris)
Належить до родини Білячі ряду Гризуни. Довжина тулуба білки — майже 25 см, хвіст — 20 см, висота в загривку — 10 см, а маса дорослої тварини трохи перевищує 0,25 кг. Влітку забарвлення хутра буро-червоне, взимку хутро зверху буро-червоне, змішане з сірувато-білим волоссям, а знизу — біле. В Сибіру і в Північній Європі зимове хутро білки часто забарвлене в біло-сірий колір без жодних ознак рудого волосся. Крім того, в лісах Німеччини часто трапляються чорні екземпляри. Хвіст дуже пухнастий, вуха прикрашені пасмом довгого волосся, ступні ніг голі.
Зона її поширення охоплює всю Європу, переходить за Кавказ і Урал і через Південний Сибір тягнеться до Алтаю і Індокитаю. Скрізь, де є дерева, і особливо там, де дерева утворюють гаї й ліси, можна знайти білку, але вона не скрізь і не повсякчас буває однаково численна. Понад усе вона полюбляє селитися у високих, сухих і глухих лісах, вогкість і сонячне світло їй не подобаються.
Білка забирається в дупла дерев або просто в порожні стовбури, де й влаштовує собі гніздо. Відкриті гнізда будує звичайно на розгалуженні двох гілок біля головного стовбура дерева. Основа гнізда така ж сама, як і у великому пташиному, але зверху воно щільно прикрите плоским, конічним дахом, як це буває в гніздах сорок, щоб захистити його від дощу. Головний вхід влаштований збоку і обернутий звичайно на схід, біля самого стовбура знаходиться інший отвір, яким користуються на випадок втечі. Зсередини білка вистилає гніздо м’якою підстилкою з ніжного моху. Зовнішній бік складається з переплетених між собою тонких або товстих лозин. Часто білка надбудовує старе вороняче гніздо.
У Росії є два основні види: звичайна, яку називають старовинним словом «вивірка», і кавказька, що мешкає в лісах Північного Кавказу. Поліський підвид білки, що характеризується особливим червонуватим відтінком хутра, з кінця 1960-х pp. мігрує до Росії і витісняє тутешніх білок з рудуватим відтінком шубки і ціннішим хутром. Схрещуються вони легко, в потомстві переважають червонуваті.
Спритність її особливо виявляється при лазінні. Довгі та гострі кігті на гнучких пальцях їй у цьому допомагають. Вона вчіплюється ними в кору дерева, і притому всіма чотирма кінцівками відразу, затим присідає для стрибка і знову вхоплюється кігтями. Білка чудово плаває, але у воду йде неохоче. Живиться вона плодами або насінням, бруньками, гілками, корою, ягодами, зерном і грибами, але понад усе полюбляє ялинове і соснове насіння, бруньки і молоді пагони. їй подобаються також яйця і вона безцеремонно тягає їх із гнізд, не щадить також молодих пташенят, а іноді наважується нападати і на дорослих.
Коли у тварини багато поживи, вона негайно ж починає запасати її про чорний день. Комори білка влаштовує в розколинах і дуплах порожніх дерев і коріння, у виритих самостійно норах, між чагарниками і камінням, в одному із своїх гнізд і в інших подібних місцях, часто здалеку приносить туди горіхи, усіляке насіння.
Коли сонячне проміння починає припікати, білки лягають спати, сховавшись у гніздо, а гуляти в ліс виходять рано-вранці або увечері; але ще більше вони бояться зливи, всілякої негоди, бурь і особливо завірюх. Холодна осінь для них згубна, оскільки змушує з’їдати запаси, заготовлені на зиму.
Дуже злякавшись, білки голосно кричать щось на зразок «дук-дук». Якщо радіють або дуже збудженні, — свистять. Зір, слух і нюх досить добре розвинені.
Самець і самочка живуть окремо, і самка пильно охороняє свою територію. Період гону у самок, починаючи з 2-3-річного віку, буває двічі на рік: у лютому-березні і в червні-липні. Тічка триває 2 тижні. Шлюбні ігри починаються із залицянь, сумісних пробіжок по деревах. Після декількох днів сумісного мешкання в гнізді самка проганяє самця. При утриманні в неволі клітки самців і самок з’єднують спільним коридором. Тривалість вагітності 35—40 діб. Виводок складається з 3—4 білченят (буває і до 10), цілком безпорадних, голих і сліпих. Шерстка починає рости з 14 діб, очі відкриваються на 30—32 добу. Білки — віддані матері. Молоком годують до 1,5 місяця. На 6-му тижні дитинчата наважуються на першу подорож за межі гнізда, 11-місячні дитинчата стають самостійними, і їх треба відсаджувати від матері. Статевої зрілості досягають у 8—12 місяців.
Старі білки спарюються в березні, молоді ж трохи пізніше. Самка збирає в цей час навколо себе до десяти і більше самців, які починають за неї битися. Через чотири тижні після спаровування в добре влаштованому і м’яко вистеленому кублі з’являється від трьох до семи дитинчат, які приблизно протягом дев’яти днів залишаються сліпими. Для пологів білки обирають переважно дупла дерев. Коли дитинчата перестануть смоктати, мати, а інколи також і батько, протягом ще декількох днів приносять їм поживу, потім батьки залишають юне потомство напризволяще і після того спаровуються вдруге. Покинуті дитинчата деякий час знаходяться разом. У червні самка повторно народжує звичайно меншу кількість дитинчат, ніж першого разу. Коли й ці підростуть вже настільки, що можуть бігати скрізь самостійно, вона часто приєднує їх до попереднього виводку, і тоді вся сім’я з 12—16 особин поселяється разом у якій-небудь частині лісу.
Молоді білки жваві, веселі і абсолютно нешкідливі звірки, які охоче дозволяють людям себе приласкати і побалувати.
Найнебезґіечніший ворог білки — лисиця. Лисиці рідко вдається спіймати білку, так само звір уміє ховатися від шулік, яструбів і великих сов, вправно рятуючись від переслідувань на дереві, куди забирається зі швидкістю стріли, по спіралі підіймаючись по стовбуру. Птахи не встигають за нею, тому що їм доводиться описувати великі круги, а білка тим часом досягає своєї нори на густій верхівці, де й може безпечно сховатися.
На річці Лена селяни всю весну з початку березня до середини квітня займаються виключно полюванням на білок. Щоб не зіпсувати хутро, тунгуси стріляють в неї тупими стрілами або озброюються гвинтівками з кулями, завбільшки з горошину, якими і вбивають звіра просто в голову.