Кіт свійський (Felis catus)
Є типовим представником родини Коти, до того ж цілком доступним для спостереження. Це надзвичайно гарна, охайна, чарівна і приємна тварина. Вона легко і вправно лазить по деревах і по м’яких або нерівних вертикальних поверхнях, утримуючись на них своїми чіпкими кігтями; відкритим полем вона біжить так повільно, що будь-який собака легко може її наздогнати. Вона може впасти як завгодно, але майже одразу стане на ноги. Кіт уміє і плавати, але він користується цією здатністю тільки в крайніх випадках. Добровільно ж у воду він ніколи не йде і боїться навіть дощу. Кіт, подібно до собаки, сидить на задній частині тулуба і спирається на передні лапи; коли спить, згортається і лягає на бік, при цьому любить спати на м’якій і теплій підстилці.
Свійський кіт (Felis catus) найдрібніший представник хижих ссавців родини Котячі (Felidae) та одна з перших тварин, одомашнених людиною. Судячи з усього, вид походить від дикого лісового кота Старого Світу (F. silvestris), який дуже схожий на свійського, але в середньому дещо більший, а точніше, від його африкансько-близькосхідного підвиду F. silvestris libyca, або степового кота, якого іноді виділяють в окремий вид (F. libyca).
Із зовнішніх чуттів у кота найкраще розвинені слух, дотик і зір. Найслабкіший у нього нюх.
Вважається, що на Близькому Сході дикі коти почали жити з людьми 7000 років тому, але справжнє їх одомашнення відбулося тільки 4000 років тому, напевне, в Єгипті й. головним чином, із релігійних причин. У Стародавньому Єгипті кішок шанували, охороняли законом і у величезних кількостях муміфікували, але в більшості випадків це навряд чи було вираженням прихильності господарів до своїх улюбленців. Факт муміфікації сотень тисяч переважно молодих тварин швидше вказує на жертвопринесення. Більшість котячих мумій відповідає особинам у віці від двох до чотирьох або від дев'яти до дванадцяти місяців, що загинули внаслідок перелому шиї.
Нечистоти свої він ховає, зариваючи в ямки, які викопує власними лапками. Він уміє розрізняти кольори і звуки, здатний упізнавати людину за одягом і голосом; коли його кличуть, відгукується на заклик. Кіт має чудову пам’ять на місця і постійно користується цією здатністю. Він постійно поневіряється по найближчих до будинку околицях, по всіх будинках, кімнатах, льохах, лазить по дахах, дров’яних сараях і сінниках. Це в повному розумінні слова тварина місця, оскільки прив’язується вона більше до будинку, ніж до його мешканців. Під час переїздів кіт не йде за господарем, а залишається на старому місці; якщо ж його відвезуть силоміць, він знову повертається до колишнього будинку. Примітно, що, коли навіть його занести кудись далеко від будинку в зав’язаному мішку, він і тоді зуміє відшукати свій будинок або свою батьківщину.
Геродот повідомляє, що коли в Єгипті траплялася пожежа, то передусім піклувалися про те, щоб урятувати котів, а потім уже йшли гасити вогонь. Смерть кішки виражалася особливого роду трауром — обрізанням волосся. Якщо хтось навмисно або навіть ненавмисно вбивав кішку, його, як убивцю, засуджували до страти. Діодор був свідком, як одного нещасного римського громадянина, який дозволив собі вбити кішку, єгиптяни позбавили життя, незважаючи на те що уряд, через страх перед могутніми римлянами, вживав усіх заходів, щоб заспокоїти народ. Трупи кішок майстерно бальзамували і з пошаною ховали.
З усіх мумій тварин найчастіше знаходили мумії кішок, ретельно загорнуті в полотняну тканину.
Щойно він побачить собаку, як негайно ж грізно вигинає спину дугою; очі його спалахують гнівним вогнем, у них виблискують відвага і ненависть. Він починає пирхати і шукати порятунку у втечі, для чого бігає кімнатою, вискакує на карнизи, на піч або просто кидається до дверей. Але якщо при кішці кошенята, і собака підійшов досить близько, вона безстрашно кидається на ворога, вискакує йому просто на голову і нещадно роздряпує очі і всю морду. Іноді кішка не втікає від собаки, а мужньо чекає нападу ворога, озброївшись піднятою лапою з випущеними кігтями.
Спаровування котів відбувається зазвичай двічі на рік: наприкінці лютого або на початку березня і на початку червня. За 55 днів після спаровування у кішки народжуються 5—6 кошенят, які з’являються на світ абсолютно сліпими і починають бачити тільки на дев’ятий день. Вони народжуються зазвичай наприкінці квітня — на початку травня або на початку серпня. На час появи дитинчат мати завжди наперед вибирає який-небудь затишний куток, де приховує своїх кошенят якомога довше, особливо побоюючись котів, які, знайшовши дитинчат, часто з’їдають їх.
Коли до кішки, яка годує, підходить чужий собака або яка-небудь інша кішка, вона з люттю кидається на порушника спокою і навіть самого господаря будинку неохоче підпускає до маленьких кошенят. Водночас вона виявляє велике співчуття до інших тварин: відомо багато випадків, коли кішки вигодовували своїм молоком щенят, маленьких лисенят, кроликів, зайченят, білок і навіть мишей; я сам ще хлопчиком проводив над моєю кішкою подібні досліди, і вони цілком підтвердили цю особливість.
Турецька ангорська порода виникла в Туреччині багато століть тому і вважається однією з найдавніших, котра, можливо, дала початок усім іншим довгошерстим породам. Коти тонкокісткові, дрібносереднього розміру, з шовковистою довгою шерстю. Тривалий час у Північній Америці визнавали тільки білих ангорок, але тепер на виставках можна побачити різні варіанти їхнього забарвлення.
Головним об’єктом полювання котів є миші, як хатні, так і польові; до щурів вони іноді не наважуються підступитися, але це тільки в окремих випадках, коли щур дуже вже великий. За землерийками коти ганяються тільки замолоду, але й тоді не їдять їх, оскільки гострий запах мускусу, який видають ці тварини, для них відразливий. Крім мишей, коти винищують деяких шкідливих комах, а також земноводних і плазунів: хрущів, бабок, ящірок, жаб і змій. Під час свого полювання кіт виявляє і терпіння, і спритність. Бувають, утім, випадки, коли хижі схильності кота роблять із нього вельми неприємну тварину: він ганяється на волі не тільки за птахами, зайцями і пораненими куріпками, а й не гребуватиме добірною стравою, на зразок курчат свійських курей, і навіть ловить рибу.
Василь Пєсков пише, що в Петербурзі пам’ятають кота, який пережив під час війни блокаду міста. У родині Віри Миколаївни Вологдіної жив кіт Максим. Із сумом треба сказати: всіх котів у ті страшні дні в місті з’їли. І хто засудить людей, які вмирали з голоду? «У нашій сім’ї теж дійшло до цього, — пише Віра Миколаївна. — Мій дядько, у мирний час спокійна й урівноважена людина, вимагав кота на поживу мало не з кулаками. Ми з мамою, коли йшли з дому, замикали Максима на ключ у маленькій кімнаті. Жив у нас ще папуга Жак. За добрих часів Жаконя наш співав, розмовляв. А тут з голоду весь обліз і принишк. Трохи соняшникового насіння, яке ми виміняли на батькову рушницю, скоро скінчилося, і Жак наш був приречепий. Кіт Максим теж ледве ноги волочив — шерсть вилазила жмутами, кігті не вбиралися, перестав навіть нявкати, випрошуючи їжу. Одного разу Макс ухитрився залізти в клітку до Жаконі. Іншим часом сталася б драма. А ось що побачили ми, повернувшись додому. Птах і кіт у холодній кімнаті спали, притиснувшись одне до одного. На дядька це так вплинуло, що він перестав на кота замірятися... Жаконя за декілька днів загинув. А Макс вижив. Можливо, це був єдиний кіт у місті, що пережив блокаду. У 43-у році до нас стали приходити люди — поглянути на це диво. Одного разу на екскурсію вчителька привела цілий клас... Дивно, але Максим виявився довгожителем. Помер він двадцятирічним від старості 1957 року».