Шакал звичайний (Canis aureus)
Це та тварина, яку в давнину називали «фос» і «золотий вовк», і, ймовірно, він під назвою лисиці згадується в Біблії (Книга Суддів, XV, 4) в історії про Самсона, який за допомогою цих тварин спалив жита філістимлян. Назва його походить від персидського слова «сигал», яке турками перероблено на «шикал», а росіянами на Кавказі — в «чекалка». Тварина ця добре відома всім жителям Сходу, і в народній літературі тих країн вона відіграє таку саму роль, як у нас лисиця.
Удень шакал ховається, а ввечері виходить на полювання. Він частіше трапляється зграями, хоча іноді шукає здобич і поодинці. Не боїться людських поселень, сміливо вривається до сіл, навіть густо населених міст, на скотарні, до хлівів і хапає там, що знайде. Його нахабство дратує не менше, ніж завивання, яке він видає щоночі.
Тулуб шакала 65—80 см завдовжки, хвіст 22—30 см, висота в загривку 45—50 см. Тулуб у нього стрункий, кінцівки високі, морда гостріша, ніж у вовка, але тупіша, ніж у лисиці, пухнастий хвіст висить майже до землі. Вуха короткі, досягають хіба тільки чверті всієї довжини голови і розташовані далеко одне від одного. Світло-бурі очі мають круглу зіницю; жорстка і не дуже довга шерсть має досить невизначене забарвлення. Основний колір сірувато-жовтий, який на спині та з боків переходить у чорний. Нижня частина тіла забарвлена набагато світліше за верхню; кінцівки, шия і щоки мають рудувато-чалий колір. Черево і горло жовтувато-білого кольору, який на грудях переходить поступово в рудувато-жовтий, а на нижній частині шиї — у сірий. На загривку помітні нечіткі темні поперечні смуги. Важить шакал близько 10 кг.
Батьківщиною шакала слід вважати Азію. Починаючи від Індії, він трапляється на всьому заході та північному заході цієї частини світу: в Белуджистані, Афганістані, Персії, Закавказзі, Малій Азії, Палестині, Аравії — і переходить до. Північної Африки. У Європі його знаходять у Туреччині, Греції і навіть у деяких місцевостях Далмації.
На морському березі шакали живляться мертвими рибами, молюсками та іншими тваринами. Вони ходять цілими зграями за великими хижаками, щоб поласувати залишками їхньої здобичі; за караванами мандрівників стежать вони цілими днями, під час зупинок уриваються в табір і тут крадуть усе, що тільки можна вкрасти.
На черепі деяких шакалів трапляється іноді кістяний наріст, який зовні позначений пасмом довгого волосся. Наріст цей називається шакаловим рогом, а індуси і сингалези приписують йому чудодійну силу.
Сандерсону одного разу пощастило спостерігати за шакалами. Він сховався біля вбитої тигром худобини, щоб підстежити цього хижака, коли той повторно повернеться до своєї здобичі, але до появи тигра він зміг побачити витівки трьох шакалів.
«Двоє з них, — розповідає Сандсрсон, — ще до заходу сонця бродили біля мертвої худобини, і кумедно було бачити, з якою перебільшеною обережністю вони наближалися до ласої здобичі, хоча повинні були знати, що тигра поблизу немає. Підійшовши нарешті до падла, вони раптом, ніби злякавшись, відскакували назад — очевидно, з наміром спровокувати тигра, якщо він знаходився поблизу. Нарешті у них вистачило сміливості підійти до мертвої здобичі. Один із шакалів став жадібно їсти і гучно відкушувати шматки то з одного боку, то з другого, а другий зовсім не їв, а стояв на варті. Раптом вартовий увесь зіщулився, наїжачив шерсть, опустив хвіст і став у позу собаки, що захищається, при цьому маленькими кроками, просувався вперед, як індик, і гарчав. Я подумав, що наближається тигр, але виявилося, що це був третій шакал, якого його родичі не хотіли допустити до своєї здобичі. Прибулець, побачивши, що місце зайнято, спокійно влігся дещо оддалік і став чекати своєї черги. Тим часом перший шакал уже цілі півгодини об’їдався, а його товариш не з’їв ще жодного шматка. Раптом обидва схопилися і стали пильно вдивлятися в якесь місце біля того дерева, на якому я сидів; після цього вони стали видавати дуже дивне хрокання, невтомно стрибали туди і сюди, але весь час дивилися на те ж саме місце. Тепер я зрозумів, що вони побачили тигра».
Тічка у шакалів буває навесні і служить причиною дуже гучного завивання закоханих самців. Після дев’яти тижнів самка шакала ощеняється п’ятьма-вісьмома дитинчатами, яких вона вигодовує у прихованому від людського ока лігві. Мати хоробро захищає своїх щенят і точнісінько, як вовчиха або лисиця, навчає їх свого ремесла, а після двох-трьох місяців покидає лігво і вирушає мандрувати. Молоді шакали до цього часу переймають уже всі звички дорослих: уміють відмінно вити і красти.
Молоді шакали приручаються набагато легше, ніж лисиці. Вони звикають до свого господаря, ходять за ним, дозволяють себе пестити і навіть вимагають ласки, йдуть на заклик, махають хвостом, коли їх гладять, — одне слово, поводяться, як свійські собаки.