Кенгуру велетенський, або східний сірий (Macropus gigantheus)
Належить до найбільших видів родини. Дуже старі самці в сидячому положенні мають майже такий самий зріст, як і людина; довжина їх сягає до 3 м, із яких близько 90 см припадає на хвіст; вага коливається між 100 і 150 кг. Самка в середньому на третину менша за самця. Хутро щільне, густе, гладке і м’яке, схоже трохи на овече; колір його невизначено-бурий, змішаний із сірим. Передні кінцівки, гомілки і плесна білого або сірувато-білого кольору, пальці задніх ніг темні. Голова того ж кольору, що і спина, з темними смугами з боків. Зовнішній бік вух у західноавстралійських екземплярів зазвичай світліший за голову, у тварин зі сходу цього материка — переважно темніший. Хвіст бурий, до кінця стає поступово темнішим, кінець його чорний.
Кенгуру тримаються невеликими групами: один самець і кілька самок.
Кук відкрив цей вид кенгуру 1770 року на березі Нового Південного Уельсу і назвав його бумером, так називають тварину і тубільці. Велетенський кенгуру живе у всій Австралії і Тасманії. Живе на порослих травою рівнинах або в рідколіссях, що складаються з кущів, які часто трапляються в Австралії. У чагарники він відходить переважно влітку, щоб захищати себе від гарячого полуденного сонця. Наразі через безперервне переслідування кенгуру далеко відтіснений усередину країни, та й тут трапляється дедалі рідше. Він живе стадами, але не такий товариський, як вважали спочатку, сприймаючи за одне стадо об’єднання кількох родин разом. Зазвичай випадає бачити лише по три або чотири кенгуру разом, але, власне кажучи, жоден з них не піклується про іншого і кожен іде своєю дорогою. На доброму пасовищі збирається більша кількість тварин; але вони знову розбрідаються, коли в цій місцевості не знаходять більше корму. Всі спостерігачі погоджуються між собою в тому, що і самець велетенського кенгуру надзвичайно боязкий і полохливий, і лише рідко дозволяє людині наблизитися до нього.
Гульд, який написав чудовий твір про ссавців Австралії, говорить про велетенських кенгуру, які біжать, так:
«Я з особливим задоволенням згадую про прекрасного бумера, який раптово був знайдений собаками на відкритій рівнині і потім кинувся втікати. Спочатку він витягнув шию, щоб озирнутися на переслідувачів і подивитися, з якого боку йому відкритий шлях; але потім помчав уперед, не забарившись жодної миті, і дав нам можливість спостерігати найбожевільнішу скачку, яку тільки можна собі уявити. Зі швидкістю птаха, за один прийом проскочив він 14 англійських миль; оскільки перед ним не було жодних перешкод, то я аніскільки не сумнівався в тому, що він утече від нас. Але, на його лихо, він натрапив на косу, що заходила в море приблизно на 2 милі. Тут шлях йому був відрізаний, і він був змушений шукати порятунку уплав. Морський рукав, який відділяв його від материка, був приблизно завширшки 2 милі, і свіжий вітер гнав хвилі прямо проти кенгуру. Йому залишалося тільки два виходи: або почати битву з собаками, або шукати порятунку в морі. У нестямі, він кинувся у хвилі і мужньо поплив через рукав, хоча хвилі наполовину захлюпували його. Нарешті кенгуру все ж таки був змушений повернути назад і, стомлений, знесилений, став жертвою переслідувачів. Відстань, яку він промчав під час втечі, якщо рахувати різні повороти, не могла бути меншою ніж 18 миль, і, крім того, він проплив ще добрих дві милі. Я не можу визначити час, за який він проскочив цей простір, але вважаю, що минуло близько двох годин до того часу, коли він досяг краю згаданої коси. Але там він стрибав ще так само швидко, як і спочатку».
Дрібніші види кенгуру місцеві жителі називають валлабі. Найкрасивіші серед них — падемелони, або філандери.
Сила удару задньої ноги великого кенгуру така значна, що, траплялося, люди падали з проломленими черепами.