Kаракал, або рись степова (Felis caracal)
Чудова тварина, довжина тіла якої дорівнює 65—75 см, довжина хвоста 25 см, висота плечей 40— 45 см. Від інших рисей каракал відрізняється тонким тілом, високими ногами, довгими, вузькими, загостреними вухами, які, як у всіх північних представників роду, мають великі китиці, і щільно прилеглою шерстю. Статура у нього худорлявіша і тонша, ніж у його північних родичів, ноги вищі, що дозволяє йому особливо швидко бігати, вуха відносно великі і пристосовані до того, щоб прислухатися на далеких відстанях. Колір його шерсті — колір пустелі, темно- або світло-сірувато-жовтий, без плям; лише на горлі і на череві колір наближається до білого й уривається великою чорною плямою на верхній губі, а також чорними смугами, які тягнуться від краю носа до очей. Гармонія забарвлення з навколишнім середовищем виявляється у нього так само виразно, як у всіх інших кішок. Каракал має на шкурці плями, лише пізніше він їх позбувається повністю.
Каракал поширений у Середній Азії, на Близькому Сході й майже у всій Африці. Живиться зайцями, гризунами та птахами, останніх у стрибку часто хапає на льоту. В Азії кара кали стали вкрай рідкісними тваринами й потребують всебічної охорони.
Зона поширення каракала велика. Він населяє всю Африку, а також південні країни Азії. Як запевняли мене жителі Південної Нубії, ця «кішка пустелі» живе поодинці і задовольняється полюванням на дрібних ссавців і птахів, але підстерігає також, подібно до індійського каракала, і дрібних антилоп, яким без особливих зусиль перекушує шийні артерії.
Деякі індійські князі тримали каракалів у досить великій кількості для мисливських цілей, оскільки вони з багатьох поглядів вважаються більш придатними для цього, ніж гепарди.
На мисі Доброї Надії ще у XVIII сторіччі високо цінували шкуру каракала, оскільки приписували їй цілющі властивості проти ломоти в кінцівках і подагри. Такі шкури за високу ціну продавалися і в Європі.
