Полівка водяна (Arvicola terrestris)
Належить до родини Хом’якові ряду Гризуни. Водяна полівка, як свідчить сама назва, живе поблизу води або у воді, переважно в стоячих водоймах; влаштовується вона тут у виритих нею підземних норах, які навскіс підіймаються вгору над поверхнею води і закінчуються в широкому, казаноподібному поглибленні, від якого власне житлова камера звичайно спускається до води.
Зона поширення водяної полівки простирається від Атлантичного океану до Охотського моря, від Білого і до Середземного моря, її однаково часто можна побачити як на рівнинах, так і в гористих місцях.
Водяна полівка досягає 21—24 см завдовжки, з яких на хвіст припадає 6,5—8,5 см. Шерсть майже одноколірна, тому що сіро-коричнева і коричнево-чорна верхня частина тіла поступово переходить до більш світлого, білого або до сірого, чорного або чорно-коричневого забарвлення нижньої частини тулуба. Від чорного щура водяна полівка відрізняється товстою, круглою, короткою головою з досить короткими вухами, які не видаються з шерсті та досягають тільки чверті довжини голови, а також коротшим хвостом, який складається зі 130—140 лускових колець, із усіх боків рівномірно і досить густо вкритих коротким волоссям, яке стирчить в усі боки. Кінчик носа має рожевий колір, райдужна оболонка чорно-коричнева, вуса чорні, іноді з білими кінчиками, передні зуби жовто-коричневі.
Не нехтують водяні полівки і тваринною їжею. У воді ловлять комах та їхні личинки, маленьких жаб, риб і раків, на суші переслідують польових й інших мишей, крадуть яйця у птахів, які висиджують їх у траві, у шкіряників вони поїдають цілі шматки розм’якшених шкір.
Водяна полівка способом життя багато у чому нагадує не тільки крота, але також ондатру й інших гризунів, що живуть у воді. Нори поблизу води завжди простіше влаштовані, ніж у сухих місцях, в садах і на полях. Біля води кривий хід веде в камеру, яка іноді дуже м’яко вистлана, а в норах, влаштованих у сухих місцях, тварина прокладає ходи, які можуть бути завдовжки декілька сотень кроків; подібно до кротів, водяні полівки викидають купи землі та в одному з великих ходів будують камеру. Переважно довгі ходи йдуть безпосередньо під поверхнею ґрунту, дуже рідко глибше від шару, до якого досягає коріння рослин, часто так близько, що покрив землі при ритті явно піднімається і зведення ходу складається з шару землі завтовшки 2—3 см. Такі ходи дуже часто руйнуються і стають непрохідними, але водяна полівка невтомно їх відновлює, навіть в тих випадках, коли їй доводиться протягом одного дня кілька разів братися за ту ж саму роботу. Ходи ці легко відрізнити від ходів крота, оскільки купи їх нерівномірні й складаються з великих грудок землі, розташовані не по прямій лінії та ніколи не мають отвору. В таких спорудах водяні полівки живуть попарно, але пари залюбки живуть поряд. Тварина бігає не дуже швидко, зате риє добре і майстерно плаває, хоча і не так добре, як водяна землерийка. У відлюдних місцях її можна бачити за роботою як удень, так і вночі, але вона обережна і ховається в свою нору, як тільки помітить, що за нею спостерігають.
«Глибина земляної нори, в якій влаштовується кубло, — говорить Ландоа, — коливається між 30 і 60 см. До неї завжди ведуть декілька ходів. Саме кубло являє собою земляну нору, кулясте, в діаметрі завбільшки від 15 до 20 см і складається з безлічі украй тонких, сухих кореневих волокон. Товщі волокна і коріння під час спорудження викидаються, і таким чином виходить м’яке і тепле кубло, набагато краще за пташине гніздо».
З органів чуття у водяних полівок, мабуть, добре розвинені зір і слух. Вона цікава, але взагалі не розумна і досить добродушна. Живиться полівка рослинною їжею, тому може завдавати чималої шкоди садам, якщо поселиться поблизу них.
Восени полівки розширюють свою нору, влаштовуючи камеру для запасів, і з’єднують її ходами зі старим кублом. Камеру наповнюють провізією з довколишніх садів і полів: горохом, бобами, цибулею і картоплею — і харчуються цим з пізньої осені до весни або до того часу, поки не потепліє. Якщо лютують морози, вони впадають у сплячку.
Водяні полівки швидко розмножуються. Три-чотири рази на рік самка у підземному теплому, м’яко вистланому кублі народжує від 2 до 7 дитинчат.
Іноді кубла знаходять у густому і тернистому чагарнику безпосередньо на землі, трапляються вони також і в очеретах.
Спаровуванню передують тривалі ігри. Зокрема, самець поводить себе дуже своєрідно. Він іноді так швидко обертається на воді, що може здатися, ніби його захопила сильна водоверть. Хоча самка, мабуть, досить байдуже спостерігає це, але все-таки ці майстерні вправи її дуже веселять, тому що після закінчення кружлянь сп’янілого від любові самця, вона наближається, обидва дружно пливуть поряд, і за цим майже завжди відбувається спаровування.
Після трьох тижнів від народження самка виводить своїх дитинчат з нори і в той час, коли вони пасуться на дерні або городних грядках, носить для них у нору ніжні пагони різних трав, особливо горох, найулюбленішу їжу дитинчат.
Найнебезпечнішими ворогами водяних полівок є ласки і горностаї, тому що вони переслідують їх у підземних ходах і навіть у воді. Залишаючи нору, водяна полівка стає здобиччю лісового сича, білої сови, тхора і кішки.