Гульман, лангур, або хануман (Pygathrix entellus)
Належить до тонкотілих мавп і є священною мавпою індусів. Це — звичайнісінька мавпа, поширена в більшій частині Індостану, і зона її поширення збільшується, оскільки вона не тільки користується захистом і заступництвом людини, але в деякі місцевості її навмисне завозять. Довжина тіла дорослого самця дорівнює, за Еліотом, 1,57 м, а за Жердоном, іноді навіть 1,72 м, з яких щонайменше 97 см припадає на надзвичайно довгий хвіст із пасмом волосся на кінці. Вага мавпи 9—11 кілограмів. Колір хутра — жовтувато-білий; колір голих частин — темно-фіолетовий. Обличчя, кисті і ступні в тих місцях, де вони вкриті волоссям, і жорсткий чубок, що звішується над очима, чорного кольору, коротка борода — жовтуватого.
Про рухливість гульманів Жердон розповідає ось що:
«Вони скачуть із дивовижною спритністю з гілки на гілку і в разі потреби здійснюють справді вражаючі стрибки. Я бачив, як вони перестрибували з дерева на дерево через проміжки 20 і 30 футів (1 фут « 30 см), причому пролітали навскоси вниз футів 40—50. Рачки вони теж бігають досить швидко, моторно стрибаючи по землі».
Гульман посідає не останнє місце серед незліченних божеств індусів і має цю честь з незапам’ятних часів. Велетень Раван, розповідає давньоіндійська сага, викрав Сіту, дружину Шрі-рами, і поніс її в своє житло на острів Цейлон; але мавпа звільнила полонянку з неволі і відвела її до чоловіка. Відтоді вона зажила слави героя. Багато розказують про її душевну силу і швидкість. Одному з найцінніших плодів — манго — люди також зобов’язані гульману, який викрав його з саду велетня. Караючи за крадіжку, його засудили до спалювання; хто засудив, не відомо, але гульман погасив вогонь і обпалив собі при цьому лице і руки, які так і залишилися чорними. Ось чому браміни обожнюють гульмана.
Нині його так само шанують, як і раніше. Індійці дозволяють безсоромним тваринам спокійно грабувати сади й обкрадати будинки, не вживаючи жодних заходів проти них, і дуже незадоволені тими, хто наважується образити мавп. Місцеві жителі піклуються не тільки про здорових, але й про хворих мавп. Таверньє знайшов в Ахмадабаді лікарню, в яку поміщали на лікування мавп, биків, корів та ін. Усі балкони будинків постійно посилаються для мавп рисом, просом, фініками, плодами і цукровою тростиною.
У молодих мавп голова кругла і вони дуже розумні; гульмани добре вміють розрізняти, що їм шкідливо і що корисно, дуже легко приручаються, але злодійкуватість їхня не зникає. З віком форма голови міняється, вона стає більш плоскою, мавпи набувають звіроподібного вигляду, разом із тим розумові здібності зменшуються, схильність до самотності заміняє товариськість, незграбна сила — спритність, тому старі мавпи мало схожі на молодих.
Звичайне проведення часу і суспільне життя гульманів такі ж самі, як і в інших мавп цієї групи. В лісі вони живуть численними групами під керівництвом самця, що взяв гору в наполегливих боях із суперниками. Вони мандрують лісом, сусідніми полями і садками, грабуючи і винищуючи більше, ніж з’їдають. Вони є лихом для тих, кого обкрадають, і тішать благочестивих індусів і неупереджених дослідників природи.
Блайт розповідає, що місцями напівдорослих або переможених самців виганяє зі стада мавпячий султан, який дбайливо охороняє свої права на гарем, і вони бувають змушені утворювати окремі зграї.
При цьому гульмани, як повідомляє Блендфорд, загинають свій довгий хвіст на спину і вперед. За словами цього автора, їх ніколи не можна побачити далеко від води.