Полівка звичайна (Microtus arvalis)
Належить до родини Хом’якові ряду Гризуни. Звір завдовжки 14 см, з яких 3 см припадає на хвіст. Забарвлення шерсті на спині жовтувато-сіре, на боках світліше, внизу брудне іржаво-біле, лапки мають чистий білий колір. Поширена у всій Середній і частині Північної Європи, а також західній частині Середньої та Північної Азії, немає її в Ірландії, Ісландії, на Корсиці, Сардинії та Сицилії. Віддає перевагу низинам. В Альпах живе на висоті до 2000 м над рівнем моря. Безлісі простори, поля і луги, рідше узлісся і лісові галявини, а також вологі й болотисті низовини служать їй місцепроживанням. У вологих місцях полівка риє свої підземні ходи і влаштовує кубла в сухих купинах, а в сухих будує неглибокі нори з 4—6 різними вхідними отворами, з’єднаними зовні утоптаними, поглибленими доріжками. Восени вона ховається в скирти хліба або з’являється в житлах, коморах, стайнях і льохах. В будинках вона живе переважно в льохах, а не на горищах, як звичайні миші. Взимку полівка викопує довгі ходи під снігом. Вона добре бігає, чудово плаває, але погано лазить. Риє вона дуже майстерно, швидше, ніж будь-яка інша миша, і здається невтомною в цій справі. Звичайна полівка активна як удень, так і вночі. Тепло і сухість — необхідні для неї життєві умови, тривала вологість шкідлива для неї.
Де тільки можливо, звичайна полівка накопичує запаси, особливо хлібні зерна й інше насіння; якщо загрожує голод, звірі гуртом переселяються, частіше на сусіднє поле.
За наявності зерна вона обмежується тільки ним, інакше задовольняється свіжою травою і зеленню з корінням і листям, конюшиною, плодами і ягодами. У великій кількості поїдає вона горішки буків, справжні горіхи, хлібні зерна, ріпу і картоплю. Коли зернові починають дозрівати, ці полівки збираються цілими зграями на полях, відкушують внизу соломини і, поваливши їх, відгризають колоски і тягнуть їх у свої нори. Під час жнив полівка йде слідом за женцями, разом з ними переходить від озимих полів до ярих і, поїдаючи зерна, що обсипалися, збирає колоски, загублені під час скріплення снопів. З лісу вона тягне в свою нору плоди шипшини і ялівцю, горішки буків, жолуді та справжні горіхи.
Звичайна полівка живе досить дружно з особинами свого виду, щонайменше попарно, частіше ж великими групами, тому їхні нори тісно примикають одна до одної. Розмножуються незвичайно швидко. В її теплих кублах, що лежать на глибині 40—60 см і м’яко вистланих сухою травою, а іноді й мохом, вже в квітні з’являється 4—8 дитинчат, а протягом теплої пори року самка народжує ще від чотирьох до шести разів. Мабуть, дитинчата першого посліду до осені вже здатні розмножуватися, і цим пояснюється іноді вражаюче збільшення кількості мишей-полівок.
