Койот, або вовк луговий (Canis latrans)
Мешкає в Америці. Кремезний тулуб його завдяки довгому густому хутру здається ще товщим. Шия коротка і товста. Голова більш витягнута, ніж у вовка, зверху широка; морда гостра. Вуха досить великі, знизу широкі, з незакругленими кінчиками. Світло-бурі очі мають круглу зіницю. Шерсть брудного жовтувато-сірого кольору, що переходить на вухах і носі в іржаво-бурий, а на верхній частині шиї та спини — в чорнуватий. Боки шиї, лопатки, стегна і зовнішні боки лап світло-руді або світло-жовті, а черево і задні боки кінцівок білого кольору, вуха іржаво-бурого кольору. Краї губ білі, коло очей буро-сірого кольору. Хвіст біля основи сірувато-жовтого кольору з домішкою чорних волосин, а на кінчику зовсім чорний. Узимку шерсть на спині відростає до 10 см. Трапляються деякі видозміни в кольорі. Дорослі лугові вовки досягають 1,4 м завдовжки, з них на хвіст припадає 40 см. Висота в загривку 55 см.
«Вовки, — говорить Тільман, — поширені скрізь у преріях, але луговий вовк, або <койот, трапляється набагато частіше, ніж великий сірий вовк. Удень койоти бігають поодинці чи попарно по прерії, біля падла або пораненої тварини їх збирається велика кількість, а вночі цілі зграї зчиняють концерти біля стоянок мандрівників. Я не можу сказати, щоб це завивання було дуже неприємним; часто, лежачи в наметі та слухаючи його, я знаходив у ньому певну схожість із віддаленим співом, точнісінько так, як крик диких гусей здалека нагадує подзвін. Койот разом із грифом винищує падло в пустелі, але трупи, які дуже розклалися, він не їсть. Найкращою здобиччю койота слід вважати підстреленого або пораненого в боротьбі зі суперниками бізона. Щойно такий бізон падає, знесилівши від ран, як гострі зуби койотів швидко довершують справу. Для людини койот так само безпечний, як і великий сірий вовк, але нахабство його настільки велике, що на стоянках у пустелі треба добре ховати будь-який шматок м’яса і навіть змащені салом чоботи. Тільки одного разу вдень я близько бачив койота: він був такий зосереджений під час полювання на зайця, що помітив мене тільки тоді, коли опинився майже під копитами мого коня».
Луговий вовк у Північній Америці водиться на широкій території, а саме на схід до Великих озер, а південніше — до Східного Техасу і в Мексиці. Англійські природодослідники говорять, що він живе великими зграями і ганяється за великими тваринами, а саме переслідує стада бізонів, причому дуже хоробро нападає на хворих, змучених або поранених биків. Принц фон Від і Одюбон, навпаки, стверджують, що він живе поодинці або парами і за способом життя не відрізняється від нашого вовка. Він хапає все, що може схопити, і за хитрістю своєю не поступається нашим вовкам і лисицям. Уночі він забігає в індіанські села, а взимку нишпорить біля жител навіть удень, точнісінько так, як і вовк у снігову зиму під час морозів. У квітні лугові вовчихи живуть у виритих ними норах або в природних печерах, і там у них народжується 6—10 дитинчат. Тічка буває в січні і лютому, і в цей час койоти, як і всі собаки, дуже збуджені. Тоді в преріях чутно їхні голоси — своєрідний, наприкінці дещо протяжний гавкіт. Багато індіанських собак за своїм зовнішнім виглядом дуже схожі на лугового вовка, тому можна припустити, що вони утворилися від схрещування лугового вовка з собакою. Про життя цієї тварини в неволі я можу повідомити з власного досвіду. Я якийсь час виховував лугового вовка, який жив у мене в кімнаті і поводився так само добре, як добродушний собака, але тільки зі знайомими. Він у всьому був схожий на свійського собаку. Побачивши мого приятеля, стрибав від радості, махав хвостом і підходив, щоб його попестили; проте він ніколи не лизав руки того, хто його гладив, а просто їх обнюхував. Коли його залишали самого, він сумував і починав тужливо вити.
Койот, або луговий вовк, — ссавець родини Собачі. Довжина тіла близько 90 см, хвоста близько 30 см. Мешкає на відкритих просторах Північної та Центральної Америки.