Лисиця сіра (Urocyon cinereoargenteus)
Далекий родич звичайної лисиці, але вона відрізняється більш короткими кінцівками, відповідно довгим хвостом і взагалі стрункішою статурою. Довжина її тіла — приблизно 1 м, з якого близько 40 см припадає на хвіст; висота в загривку — близько 30 см. Переважний колір її шерсті сірий зі своєрідним нальотом, зумовленим сріблясто-сірим і чорним волоссям її хутра. Щоки і горло жовтувато-білого кольору, вуха і шия з боків сірувато-жовтого, нижня частина тулуба світлого іржаво-жовтого або жовтувато-білого кольору. Смуга на грудях темніша, на передніх лапах також є по чорній смужці. Хвіст зверху чорний, знизу іржаво-червоний, а на кінці сірий.
Доросла сіра лисиця важить близько 4,5 кг, довжина її голови з тулубом складає в середньому 79 см, довжина хвоста — 28 см. Зіниці еліптичні, а не щілиноподібні, як в інших лисиць. Красива завдяки чорним і білим цяткам по сірому хутру і яскравим цегляно-червоним або темно-жовтим плямам на ногах і голові. В пухнастому хвості захований гребінь із жорсткого волосся.
За словами Одюбона, сіра лисиця частіше трапляється у південних, ніж у північних штатах Північної Америки; на північ від штату Мен її, здається, зовсім немає. В Новій Англії і Канаді трапляється рідко, а в Пенсільванії і Нью-Джерсі її майже так само багато, як і червоної лисиці. В південних штатах, виключаючи гори Віргінії, це єдиний вид лисиць, що там живе.
Сіра лисиця — єдиний представник собачих, здатний добре лазити по деревах і ніколи від них далеко не відходити. Цей вид поширений у Північній Америці, де його більше на півдні США і в Мексиці, ніж у північних регіонах континенту. Суцільний ареал тягнеться від кордонів Канади на півночі до Панамського перешийка на півдні, а поодинокі тварини трапляються в Колумбії і Венесуелі.
Сіра лисиця, говорять, не може бігати так швидко і довго, як наша, в іншому ж вона навряд чи істотно відрізняється від своїх родичів. Вона влаштовує собі житло у важкодоступній і навіть непроникній для великих хижих звірів гущавині та в розколинах скель, де є печери і тріщини. Полює вона на території, що прилягає до її житла, від морського берега до дворів фермерів. Одюбон запевняє, ніби вона набагато лякливіша, ніж наша лисиця, кидається навтьоки, не тільки побачивши собаку, але навіть від хрускоту гілки, і що зовсім майже не чути про її напади на обгороджені пташині подвір’я або на стада овець.
Найнебезпечніші вороги цієї тварини — рись, койот і беркут. У разі небезпеки лисиця шукає найближчий притулок серед скель або в порожній норі. Не знайшовши такого укриття, вона застрибує на нижні гілки дерева і потім забирається ще вище в крону, а якщо внизу на стовбурі немає гілок, вона дереться по ньому за допомогою кігтів. Сіра лисиця бігає не дуже швидко — рекордна для неї швидкість 40 км/год.
Сіра лисиця ловить, як і звичайна лисиця, мишей і щурів, польових та інших гризунів, але вона не нехтує й іншою поживою.
У Кароліні сіра лисиця народжує наприкінці березня або на початку квітня, в північних штатах — трохи пізніше. Дитинчата залишаються біля матері близько трьох місяців і розходяться, як тільки стануть самостійними.
Що стосується полювання й інших способів винищування сірої лисиці, то вони майже нічим не відрізняються від способів полювання на нашу лисицю.
