Жираф (Giraffa Camelopardalis)
Належить до родини Жирафові (Giraffidae) підряду Жуйні. Від усіх інших ссавців різко відрізняється непропорційно довгою шиєю і дуже високими ногами. У нього короткий, товстий тулуб із похилою спиною, маленька витончена голова з великими, світлими, красивими очима і двома дивними кістяними пеньками, що височіють на лобі. Через свою довгу шию і високі ноги жираф є найвищим і, відносно, найкоротшим з усіх ссавців. Насправді довжина його тіла не перевищує 2,25 м, а висота в плечах сягає 3 м, голова ж знаходиться на висоті 5—6 м. Хвіст разом із китицею має 1,1м завдовжки, а без китиці — 80 см. Відстань від кінчика морди до початку хвоста близько 4 м, вага тіла 500 кг. Подовжена голова жирафа через досить вузьку морду здається ще довшою; на ній ми помічаємо великі, блискучі, але вкрай покірливі очі, великі, ніжні й дуже рухливі вуха завдовжки близько 15 см і два пеньки, які дещо нагадують роги. Між ними підноситься закруглений кістяний наріст. Шия має приблизно таку ж довжину, як і передні ноги; вона дуже тонка, стулена з обох боків і прикрашена короткою, ніби обстриженою гривою. Тулуб біля грудей розширений, біля загривка набагато ширший, ніж біля крижів, спина дещо увігнута; на передній частині тулуба дуже випинаються нижні кінці лопаток, які сполучені з плечовими кістками майже під прямим кутом; задня частина набагато вужча, тому якщо дивитися на тварину спереду, то задня частина тіла зовсім не помітна. Ноги досить тонкі й всі майже однакової довжини, копита невеликі і мають красиву форму. Шкіра у жирафа дуже товста і рівномірно вкрита досить коротким волоссям, яке подовжується тільки на гриві, на лобовому кістяному нарості і на кінці хвоста. Основний колір шерсті пісочно-жовтий, який на спині дещо темніший, а на череві переходить у білий колір. Усе тіло поплямоване досить великими незграбними темними або світлішими плямами іржаво-бурого кольору, причому вони так густо розташовані, що тло виглядає світлою сіткою. На шиї й на ногах плями не такі великі, як на тулубі. На череві і на внутрішньому боці ніг плям немає. Грива складається з чалих і бурих жмутків волосся, що чергуються. Китиця на кінці хвоста чорна. Дуже старі самці набувають надзвичайно темного забарвлення, а старі самки, навпаки, світлішають, ніби шерсть у них вицвітає.
«Оскільки зображення жирафа трапляється в ієрогліфічних письменах у вигляді складового знаку, — відзначає Дюміхен, — то можна зробити висновок, що стародавні єгиптяни знали цю тварину. Зображення ці зустрічаються також на стінах храмів і могильних склепів, з чого можна зробити висновок, що жирафів приводили з півдня у вигляді данини. Зображення жирафа виражалося словом «зер», яке мало значення «великий, піднесений, високий». Чи позначало «зер» назву тварини, точно сказати не можна».
Нинішня зона поширення жирафів охоплює всю східну частину Африки, від 16° північної до 23° південної широти; тільки в степу Калахарі вони живуть дещо південніше, але в усякому разі за Оранжевою річкою ще зустрічаються. На берегах Атлантичного океану жираф траплявся лише в Південно-Західній Африці, де був геть винищений кілька десятиріч тому. Жираф може вважатися мешканцем переважно чагарникових і дрібноліс-них степів Африки, але не уникає й гористих країн.
Жираф — найвищий із сучасних ссавців, його можна безпомилково впізнати по вкрай довгій шиї. Самець більший за самку, його висота в загривку 3,5 м, а загальна висота 5,5 м. Жирафів налічується 9 підвидів, зокрема плямистий жираф, що водиться на більшій частині Африки на південь від Сахари, і дещо більший сітчастий жираф, що мешкає у Східній Африці. На його голові є короткі прямі роги — кісткові нарости, вкриті шкірою. Великі карі очі захищені довгими віями, а язик - хапальний і може витягатися приблизно на 50 см. По шиї і спині проходить коротка грива. Довгі шия і язик дають змогу тварині обскубувати молоді пагони високо на деревах. Спеціальні механізми запобігають зміні кровообігу, коли жираф піднімає голову майже від землі на повну висоту. Вага шиї балансується передніми кінцівками. Незважаючи на довгу шию, жираф — граціозна тварина, здатна мчати інохіддю (тобто викидаючи одночасно спочатку обидві праві, а потім обидві ліві ноги) зі швидкістю до 50 км/год.
Пожива тварини відповідає своєрідній будові її тіла. Жирафові не дуже зручно скубати траву на землі, зате він може легко зривати листя і молоді гілки з дерев, причому йому дуже допомагає довгий рухливий язик. Як відомо, більшість жуйних користується язиком для хапання їжі, але жодне з них не використовує його так майстерно, як жираф. На своїй батьківщині жирафи живляться переважно гілками, бруньками і листям мімоз; проте вони охоче їдять листя численних в’юнких рослин, які у великій кількості обвивають стовбури дерев. Мімоза за розміром трохи вища за жирафа, тому він зриває їжу без жодних труднощів, причому помічено, що його язик і губи так само не чутливі до уколів гострих колючок мімоз, як і губи верблюда. Степову траву жираф скубе рідко і переважно навесні, поки вона ще зелена. Живлячись соковитою рослинною їжею, він, як і верблюд, може довго обходитися без води, тому жирафа зустрічають іноді в таких місцевостях,, що на багато миль віддалені від річок, озер і джерел. У спекотну пору року, коли на деревах листя переважно засихає, йому доводиться годуватися степовими травами. Жираф пережовує жуйку стоячи, частіше вночі, і на це, очевидно, витрачає менше часу, ніж інші парнокопиті.
Жираф, щоб дістати із землі поживу або попити води, частіше за все робить так: розставляє передні кінцівки якнайширше, опускає передню частину тіла і, нагнувши довгу шию, дістає мордою до землі. Щоб лягти на землю, жираф спочатку згинає передні ноги, потім задні і лягає на груди, як верблюд. Під час сну він повертається на бік, причому підгинає до живота одну або обидві передні ноги, шию відкидає назад, а голову кладе на стегно задньої ноги. Сон його дуже чутливий і триває недовго; кажуть, що жираф може декілька днів залишатися без сну і відпочиває тоді стоячи.
Зовнішні чуття жирафа, особливо зір і слух, добре розвинені. Він дуже тямущий і надзвичайно добродушний, покірливий і сумирний; не тільки живе в мирі з собі подібними, але ніколи не свариться із іншими тваринами, поки ті йому не загрожують. У разі потреби уміє добре захищатися, не рогами, які служать йому тільки прикрасою, а сильними ударами жилавих ніг. Ударами ніг він захищає своїх дитинчат від великих кішок, які підкрадаються, і удари ці такі сильні, що можуть повалити навіть лева.
Усі рухи жирафа дуже своєрідні. Кроком він рухається інохіддю; але під час бігу рухи його дуже змінюються. Тоді він може скакати тільки галопом, у чому я переконався із власних спостережень. Під час бігу жираф піднімає хвіст і тримає його вигнутим над спиною.
Спаровування відбувається наприкінці березня або на початку квітня, а народжуються малята в травні або червні; отже, вагітність триває 431—444 дні. Народження маляти відбувається легко і швидко, причому спочатку з’являються назовні передні ноги і голова молодої тварини. Першу хвилину вона лежить нерухомо, потім починає дихати. Через півгодини маля вже намагається підвестися, а ще через 20 хвилин наближається до матері. Десять годин опісля молода тварина пробує бігати, а третього дня вже стрибає. Народившись, маля має завдовжки 2,1 м, передні кінцівки дорівнюють 1,5 м, а хвіст 50 см. За три тижні воно вже їсть рослини, а в чотири місяці пережовує жуйку. Через дев’ять місяців зріст його досягає 3 м.
Жирафи зустрічаються зазвичай невеликими родинами. Там, де їх не турбують, вони збираються у великій кількості. Гордон Кюммінг говорить про стада, що налічують 30 і 40 голів, але вважає, що найчастіше їх збирається близько 16 голів.
Як місцеві жителі, так і європейці полюють на жирафів. Незвичайна висота надає жирафові перевагу перед мисливцями: він має дуже велике поле зору, здалеку помічає ворога, що наближається.