Ведмідь бурий звичайний (Ursus arctos)
Найвідоміший вид ведмедів. Вид цей характеризується не тільки великою різноманітністю забарвлення і якості шерсті, але і зовнішнього вигляду та форми черепа. Його зазвичай густа шерсть, яка на морді, животі та задній частині кінцівок довша, ніж на решті тіла, може складатися з короткого або довгого, гладкого або кучерявого волосся. Колір шерсті переходить через усі відтінки від чорного бурого до темного рудого або жовто-бурого, або від темно-сірого і сріблясто-сірого до світлого рудого; білий нашийник, який буває у молодих тварин, зберігається іноді до глибокої старості, іноді ж з’являється на старість знову. Морда більш-менш видовжена, лоб іноді сплюснутий, іноді — ні, тулуб або дуже кремезний, або дещо видовжений.
Колись досить поширений у Північній півкулі, бурий ведмідь був звичайною твариною по всій Європі, досягаючи північного заходу Африки, а через Сибір і Китай доходячи до Японії. До Північної Америки він потрапив з Азії через Берингову протоку, можливо, близько 40 000 років тому і поширився в західній частині континенту від Аляски до півночі Мексики.
При висоті у загривку 1 — 1,25 м, ведмідь досягає 2—2,2 м завдовжки, причому 8 см припадає на короткий хвіст. Вага коливається між 150—250 кг; утім, у великих і огрядних тварин вона досягає 350 кг. У відгодованого ведмедя тільки жиру 50—100 кг; як запевняє Кременц, одного разу він зібрав понад 140 кг жиру.
У межах ареалу розміри звіра варіюють. Гризлі досягають завдовжки 2,1 м при висоті в загривку понад 1 м і масі до 385 кг. Довжина європейського бурого ведмедя зазвичай 1,25-2,0 м при висоті в загривку близько 1 м і масі від 135 до 250 кг.
Ведмеді поширені від Іспанії до Камчатки і від Лапландії та Сибіру до Лівану і східної частини Гімалаїв. У Європі ведмеді населяють ще й понині всі високі гори; всю Росію, всю Північну і Середню Азію, за винятком голих степів, Сирію, Палестину, Персію, Афганістан, від Гімалаїв на схід до Непалу і, нарешті, в Африці гори Атлас. Неодмінною умовою життя ведмедя служать високі, суцільні та непрохідні або мало відвідувані людьми ліси, багаті на ягоди та інші плоди. Від найлютішого свого ворога — людини — він шукає порятунку в лігвах, під корінням або в дуплах дерев, гірських печерах, у темних непрохідних лісах і болотах із сухими островами.
Він іноходець, отже, під час ходи й бігу стає одночасно то на обидві праві, то на обидві ліві лапи, тому постійно важко перевалюється з одного боку на інший. Під час прискореного бігу використовує дуже швидкий галоп, легко наздоганяє людину. Нагору біжить ще швидше, ніж на рівному місці, чому сприяє довжина його задніх кінцівок. Згори він може спускатися тільки повільно, оскільки інакше легко перекинувся б через голову. Крім того, він добре плаває і майстерно лазить; утім, старий ведмідь стає дуже жирним і важким і уникає лазіння по деревах, особливо якщо стовбур гладкий і не має сучків. Величезна сила і міцні кігті полегшують ведмедю лазіння: він може видертися навіть на дуже стрімкі схили скель. З п’яти органів чуття у нього найкраще розвинені нюх і слух; зір, навпаки, досить поганий. Смак, здається, дуже добре розвинений.
Кременц надав нам багато фактів, що доводять тонкість відчуттів ведмедя. За його словами, ведмідь чує в лісі у тиху погоду клацання курка на відстані 70 кроків, тріск гілки з палець завтовшки, що зламалася під ногами, — за 135 і досить тихий посвист — за 60 кроків. Ведмідь, що лежав у зимовому барлозі, визирнув зі свого притулку при наближенні мисливців уже за 210 кроків, хоча до нього підходили дуже обережно, на лижах і проти вітру. Ручні ведмеді цього дослідника впізнавали свого хазяїна за 50—70 кроків; але на відстань 80—100 кроків їхнього зору вже не вистачало. Хліб, намазаний медом, вони чули в траві за 30 кроків, а коли ці ласощі були заховані у кротовій норі — за 20 кроків.
«Жодна хижа тварина, — говорить Чуді, — не буває такою потішною, такою добродушно-веселою і люб’язною, як наш добрий ведмедик.
У нього чесний, відкритий характер, без підступності та фальші. Здатність лукавити і хитрувати у нього мало розвинена. Всього того, що лисиця прагне досягти розумом, орел — стрімкістю, ведмідь домагається силою. Він не чатує довго здобич, не прагне обійти мисливця або напасти на нього ззаду, не вдається негайно до своїх страшних зубів, якими може будь-що легко розгризти, але прагне задушити свою здобич сильними лапами і кусає тільки в крайньому разі, не виявляючи при цьому великої кровожерливості, оскільки взагалі, маючи досить покірливу вдачу, охоче поїдає рослинну їжу. Його зовнішній вигляд набагато благородніший, вселяє довір’я і більш доброзичливий, ніж зовнішній вигляд вовка. Він не пожирає трупи людей, не їсть собі подібних, не бродить уночі селом, сподіваючись схопити і викрасти дитину, а залишається в лісі, де полює, не завдаючи шкоди людині. Існує досить неправильне уявлення і щодо його гаданої млявості, проте під час небезпеки він стає просто скаженим».
Зубна система ведмедя свідчить про те, що він — тварина всеїдна, але її раціон складається переважно з рослинної їжі. Різними комахами, такими, як жуки, слимаки, він теж при нагоді любить поласувати. Місяцями задовольняється подібною поживою, наїдається, як велика рогата худоба, сходами жита або соковитою травою, їсть дозріваючі злаки, бруньки, овочі, жолуді, лісові ягоди, гриби; розриває мурашники, ласує як личинками, так і мурашками, кислота яких, здається, особливо йому до смаку; вишукує бджолині вулики, які забезпечують його ласою і дуже смачною поживою. Напади бджіл для нього досить чутливі: він реве від болю, котиться по землі, намагається лапами скинути своїх мучительок; якщо ж йому стає зовсім непереливки, тікає не озираючись. Проте рано чи пізно повертається назад, щоб добути улюблені ласощі. У лісах гір Малого Хінгану ведмідь в червні й липні, коли ще немає ягід, перевертає повалені вітром дерева і шукає в їхній гнилій серцевині жуків і личинок. Побачивши такі перевернуті стовбури і розриті мурашники, здогадуються про його присутність. Тільки-но починають достигати ягоди, як він береться за них, а також пригинає до землі молоді плодові дерева і кущі, щоб дістати їхні плоди. Коли хліб, особливо овес і маїс, починає наливатися, ведмідь з’являється на полях, сідає на землю і в такому положенні повзає туди й сюди, підносячи до рота колоски; у такий спосіб за одну ніч він спустошує досить великі поля. Осінніми місяцями відшукує опалі жолуді або горішки буків, а в сибірських лісах — кедрові горіхи.
Колір хутра у бурого ведмедя варіює від кремово-білого через різні відтінки бурого до синюватого і майже смолисто-чорного. У Європі звичайна бура форма. У Північній Америці трапляються всі варіанти, від жовтуватого до майже чорного. Волосся, особливо на спині, може бути на кінці білим, створюючи враження сірого або сивого відтінку. Така шуба типова не тільки для американського гризлі, але й для бурого ведмедя в горах Тянь-Шаню. Повністю сиво-біле волосся буває у бурих ведмедів в Гімалаях, а бліде рудувато-буре — в Сирії.
Поки у ведмедя рослинної їжі вдосталь, він задовольняється нею. Але, раз спробувавши тваринну їжу, стає хижаком у повному розумінні цього слова. Здобич свою він видивляється і вистежує. Велику рогату худобу, як кажуть, прагне заганяти переслідуванням, особливо коли вона пасеться на високих гірських пасовищах, підганяє її до прірви, після чого сам обережно спускається слідом за нею і наїдається донесхочу. Успіх збільшує його сміливість. На Уралі ведмедя вважають найнебезпечнішим ворогом коней.
«Взагалі, — говорить Кременц, — ведмедя не можна назвати жорстоким або кровожерним. Якби він був кровожерний, то мав би нагоду демонструвати це щодня або тим, або іншим способом, і тоді при його надзвичайній фізичній силі довелося б, ймовірно, вживати набагато енергійніших заходів щодо його переслідування. Мені жодного разу не траплялося бачити, щоб ведмідь під час своїх мандрів і зустрічей з людиною сам напав на неї. Одна з головних рис його вдачі — флегматичність».
Раз наважившись, ведмідь підходить до хлівів, прагне зламати двері або, як це трапляється іноді в Скандинавії, розбирає дах. Незвичайна сила дозволяє йому навіть викрадати великих тварин. Декілька прикладів цієї страшної сили наводить Кременц. Один ведмідь у передсмертній сутичці зламав соснові кілки від восьми до десяти сантиметрів завтовшки. Інший, узявши передніми лапами щойно вбиту корову, яка ще тріпотіла, і йдучи на задніх лапах, переніс її через струмок до лісу.
Василь Пєсков пише: «М’ясну їжу звір воліє прикривати гілками і землею, щоб дала «дух», і лише тоді починає її їсти, не відходячи далеко від здобичі».
Олені, косулі та сарни завдяки своїй обережності і прудкості досить часто уникають ведмежих лап, але на півночі Скандинавії він ганяється за лосем досить уперто. Іноді відвідує барсукові нори і заглядає в їхні отвори. Буває, що вовки турбують ведмедя під час зимівлі, переслідують підстрілених і навіть насмілюються нападати на ведмедицю, яка наполегливо і небезуспішно захищає своїх дитинчат. Жодну чотириногу тварину ведмідь не ненавидить і не боїться так, як собаку.
Американські бурі ведмеді, поширені колись від Аляски до Техасу і півночі Мексики, нині водяться тільки на Алясці, заході Канади (Юкон, захід Північно-Західних територій і Аль-берти, Британська Колумбія)у в Ай-дахо, Монтані та Вайомінгу. Каліфорнійський гризлі, зображений на прапорі Каліфорнії, вимер приблизно до 1925 р.
З наближенням зими ведмідь готує собі барліг серед скель або в печерах, а також у дуплах дерев, або в лісовій гущавині, або на сухій купині серед боліт. Лігво своє ведмедиця ретельно вистилає мохом, листям, травою і гілками і таким чином готує собі гарне і зручне місце для зимової сплячки.
Римляни завозили ведмедів переважно з Лівану, хоча розповідають, що їм траплялося вивозити їх із Північної Африки і Лівії. їхні розповіді про вдачу ведмедів дуже скидаються па казку. Арістотель описує ведмедів, як і інших тварин, найдостовірніше. Пліній додає від себе декілька байок; Оппіан дає докладний звіт про славні ведмежі полювання вірмен на березі Тигру; Юлій Капітолін описує суспільні ігри в цирку, на яких він був присутній, і повідомляє, між іншим, що за Гордіана Першого на арену було доставлено близько тисячі ведмедів за один день.
Коли настають морози, ведмідь забирається у сховок і засинає. Час, коли ведмідь восени залягає в барліг, досить різний і залежить від клімату і погоди. Ведмедиця ховається в барліг вже на початку листопада, а ведмідь продовжує блукати ще в грудні, не звертаючи уваги на сніг і мороз. Узимку під час відлиги він навіть у Росії виходить з барлогу, щоб напитися або поїсти. Якщо зима тепла, то сплячка ведмедя триває недовго, а в більш теплому кліматі він, імовірно, і не турбується про зимовий притулок. Про це можна судити, спостерігаючи за ведмедями, що утримуються в зоопарках. Там вони зовсім не сплять і поводяться взимку майже так само, як і влітку, а теплими зимами сплять хіба що трохи довше, ніж улітку. Аж до народження дитинчат ведмедиця буває цілком бадьора. На волі вона спить до і після пологів так само міцно, як і ведмідь. У неволі, як я переконався з власних спостережень, не їсть у цей час нічого. Оскільки влітку і восени ведмідь зазвичай добре наїдається, то до часу зимівлі буває досить гладким і накопиченим жиром живиться частково і протягом зими. До весни він, як і всі тварини, схильні до зимівлі, дуже худне. Стародавні люди, яким це було відомо, помітили, що ведмідь у сплячці має звичай лизати свою лапу, і зробили висновок з цього, що він висмоктує з лапи жир. Цим казкам вірять і розказують їх і до сьогодні. Абсолютно справедливо, що ведмідь під час зимівлі, коли на його ступнях линяє шкіра, смокче їх, причому бурчить і цмокає, що чути й на далекій відстані: ймовірно, він це робить, щоб прискорити линьку, а може, полегшити біль.
Шлюбна пора наступає у ведмедів у травні або на початку червня. Вагітність триває щонайменше шість місяців, імовірно, навіть більше. Ведмедиця народжує часто двоє-троє дитинчат, іноді одного або чотирьох, рідко п’ять.
За словами Кременца, тічка у ведмедиць починається в середині літа — з 15 червня по 15 серпня. До справжніх битв між самцями справа, здається, ніколи не доходить, хоча до однієї самки нерідко сходяться по декілька самців. Після припинення статевого збудження самці та самки розходяться, а ведмедиця знову ходить з дитинчатами, які й під час тічки все-таки не відстають від матері і тримаються на певній відстані. Не можна достовірно визначити, чи досягає ведмідь статевої зрілості раніше п’яти-шестирічного віку, але Кременц з деяких ознак доходить висновку, що це трапляється раніше.
«Ведмедиця народжує зазвичай між 1 грудня і 10 січня; рідко раніше, іноді трохи пізніше. Із 31 пологів 16 припадає на час від 1 грудня по 1 січня, 13 — на час від 1 до 10 січня, 2 — на час від 10 до 20 січня. Вперше ведмедиця народжує одне-двоє дитинчат, пізніше — до трьох, а в подальші роки кількість дитинчат коливається від двох до трьох і рідко доходить до чотирьох. Старі ведмедиці народжують менше дитинчат, доходять знову до одного, в кінці життя декілька років зовсім не народжують».
Кременц пише: «Ведмедиця, поки не вагітна, живе разом зі своїми однорічними дитинчатами. Утім, я двічі спостерігав дійсно окремий випадок, коли мати прогнала двох однорічних ведмежат, імовірно, через нову вагітність. У таких випадках вона не терпить біля себе старших ведмежат, кусає і б’є їх, поки вони не залишать ту місцевість, де вона живе. З тієї миті дитинчата стають самостійними, не залежать більше ні від сім’ї, ні від матері та самі піклуються про свій прожиток».
Мати влаштовує для своїх дитинчат справжнє кубло; кажуть, утім, що вона народжує їх іноді і в снігу. Якщо її потомству загрожує яка-небудь небезпека, вона переносить ведмежат у зубах на далеку відстань. Гідний уваги той факт, що мати у разі небезпеки хоробро захищає своїх уже майже дорослих і сильних дитинчат. Ведмедиця з ведмежатами вважає себе повною володаркою всієї тієї місцевості, яку вибрала для свого місцеперебування, і будь-яке зазіхання на свої права зустрічає нападом на порушника. Ведмежата через чотири місяці вже настільки підростають, що можуть іти за матір’ю. Вона навчає їх лазити по деревах, знаходити поживу і ще багато чого з ведмежої науки.
Вагітність у бурої ведмедиці триває 180—266 днів, дитинчата (від 1 до 4, зазвичай двійко) народжуються в січні-березні. Вони залишають притулок у п’ятимісячному віці. Ведмедиця повторно спаровується тільки на другий-третій рік після народження ведмежат.
Залишені матір’ю молоді ведмежата, кажуть, бродять протягом літа поблизу від старого барлогу, куди забираються за негоди.
Еверсман розповідає ось що про одну ведмежу родину, яка переправлялася через Каму:
«Коли ведмедиця перебралася вже на протилежний берег, то помітила, що старше ведмежа поволі крадеться за нею, не звертаючи уваги на молодших братів, що залишилися на іншому боці річки; як тільки воно наблизилося, мати дала йому ляпаса, після якого він, зрозумівши, в чому справа, негайно повернув назад і повернувся до матері, тримаючи в зубах одного з молодших братів. Мати спостерігала за ним, поки він знов не переплив річку по іншого братика, але, побачивши, що той упустив свою ношу на самій середині річки, вона кинулася в річку, знову побила його, після чого він поспішив виправити помилку, і родина спокійно продовжила свій шлях».
П’яти-шестимісячні ведмежата надзвичайно потішні. Вони дуже грайливі, пустотливо лазять по деревах, борюкаються. Хто їх погодує — той їм і друг, хто їх розсердить — той ворог, і вони й ставляться до нього як до ворога. Ведмежата дратівливі, як діти, їхня любов дістається легко, але так само легко і втрачається. Вже після шести місяців вони характером стають схожі на дорослих ведмедів.
Невідомо ще напевно, скільки років ростуть ведмеді, але, мабуть, у шестирічному віці вони вже є справжніми ведмедями. Ведмеді доживають до похилого віку. Були випадки, що вони жили в неволі до 50 років, а 31-річні ведмедиці ще народжували ведмежат.
У Південно-Східній Європі на ведмедя полюють переважно облавою в той період, коли він нагуляє жир, засідкою — рідше й у виняткових випадках — до або під час зимівлі. У Росії ж полюють саме під час зимової сплячки.