Вепр, або кабан дикий (Sus scrofa)
Належить до підряду Нежуйні (Suiformes) родини Свинячі (Suidae). Це велика, сильна і цілком здатна захищатися тварина, яка досягає повних 2 м загальної довжини або 1,8 м довжини тулуба, 25 см довжини хвоста, при висоті 95 см у крижах; вона важить 150—200 кг. Кабани, що живуть у болотистих місцях, зазвичай більші за зростом, ніж ті, що живуть у сухих місцях; ті, які живуть на островах Середземного моря, не схожі на тих, що живуть на материках. Знаряддя для захисту, бивні, більші і гостріші. Колір шерсті різноманітний. Поросята їхні смугасті, на сірувато-червоному тлі у них видно жовті смуги, що йдуть досить правильно спереду назад; смугастість ця зникає вже в перший місяць їхнього життя. Волосяний покрив складається з жорстких, довгих, загострених, на кінчику часто розщеплених щетин. Між ними, залежно від пори року, росте більш чи менш густий м’який підшерсток, називаний свинячим пухом. На нижній частині шиї і на задній частині живота щетина обернута наперед, на решті частин тіла назад, на спині щетина утворює щось подібне до гребеня або гриви. Звичайне їхнє забарвлення — чорне, кінці ж щетин жовтувато-сірі, унаслідок чого і загальний колір здається світлішим. Вуха темно-бурі, хвіст, край морди, нижні частини ніг і копита чорні.
Кабани раніше водилися майже у всій Європі і в середній її частині зустрічалися майже так само часто, як і в південній. Зона поширення їх не заходить на північ від 55° північної широти.
Вепри живуть переважно в сирих і болотистих місцях. У багатьох місцях Єгипту дикі кабани з року в рік живуть на полях цукрової тростини, ніколи не залишаючи їх. Для відпочинку кабан вириває собі яму такого розміру, щоб тільки в ній поміститися, і якщо можливо, то вистилає цей барліг м’яким мохом, сіном та листям і потім укладається в ньому відпочивати. Ціле стадо влаштовує точнісінько таким же чином спільне лігво, яке називається у мисливців «котлом». Усі тварини прагнуть улягтися в ньому головами до середини. Бажаючи влаштуватися взимку якомога тепліше, самки покидають «котли» та лігва і забираються в купи старої соломи або перепрілого очерету, куди зовсім зариваються.
Як тварини товариські, кабани живуть стадами, які влаштовуються завжди так: матки ходять окремо з поросятами, з ними молоді і слабкі кабани; особливо сильні кабани часто добирають собі окреме стадо дорослих самок; старі кабани живуть переважно самітниками і лише під час спаровування пристають до стад. Зазвичай удень стадо лежить, ліниво розтягнувшись у барлозі, а надвечір усі вилазять і йдуть пастися. Спочатку вони, за висловом мисливців, «ідуть ритися» в ліси і на луки, де риють землю п’ятачком, або поспішають до найближчої калюжі, в якій вони валяються з півгодини. Здається, такі прохолодні ванни їм необхідні, оскільки вони іноді бігають за декілька миль, аби розшукати воду. Після того, як усі заспокояться, кабани вирушають пастися на поля, і їх нелегко прогнати звідти, де вони раз оселилися. У лісах і на луках кабани відшукують у ґрунті корм, а саме гусениць, комах і всіляких черв’яків; восени ж і взимку — жолуді, горішки буків, прості лісові горіхи, каштани, а в полях шукають хлібні зерна, картоплю, буряк і всілякі інші овочі. Вони поїдають всяку їжу як рослинного, так і тваринного походження: померлих тварин і птахів, навіть трупи своїх побратимів, уподібнюючись у деяких випадках до хижих тварин, бо нападають на молодих оленів, переслідують і вбивають підстрелених або заслаблих від браку корму благородних оленів, ланей і косуль, а у разі сильного голоду з’їдають навіть своїх дитинчат. Якщо зима сувора і відчувається брак поживи, то іноді вони перекочовують, роблячи часом навіть досить далекі подорожі. Свійська свиня дуже багато в чому нагадує своїх предків, і за звичками одних легко можна судити про звички інших. Рухи диких кабанів хоч дещо важкуваті і незграбні, зате швидкі і неприборкані. Бігають вони швидше й охочіше за все, з самого місця підриваються в галоп навпрямки, оскільки кабани не люблять робити крутих поворотів. Плавають вепри чудово, і якщо того вимагають обставини, то можуть пропливти велику відстань, від одного морського острова до іншого; спостерігачі помічали, що вони легко долають відстань 7 і 8 кілометрів.
Кабан — вид Sus scrofa родини Свинячі (свиня), Suidae, водиться у листопадових рідколіссях Європи, Північної Африки й у всій Південній Азії. Це велика тварина з довгими іклами та жорсткою темною сіро-чорною або бурою шерстю. Морда типово свиняча й має рухливий хрящовий диск. Довжина тіла разом із головою становить близько 1,8 м, а висота в холці - близько 1 м. Верхні ікла обернені назовні та вгору й самозагострюються, коли труться об нижні. Живиться жолудями, ягодами, комахами, плазунами та яйцями птахів. Дитинчата народжуються через 4 міс. після сезону гону; чисельність поносу варіює від 5 до 8, поросята після народження мають майже злиті світлі смуги на бурій шкурі. Кабан — один із предків свійської свині.
Усі дикі кабани обережні й уважні, хоча не боязкі. Бачать вони дуже погано, зате чують і вчувають дуже добре; чутгя нюху у них розвинене не гірше, ніж у оленів, оскільки вони відчувають наближення людини за 500—600 кроків. Не можна сказати, щоб смак у них був погано розвинений.
Свинячі — найбільш архаїчні з сучасних парнокопитих. На ногах — по 4 пальці з копитами, мають простий шлунок із двома відділами. Характерні особливості — жорсткий п'ятачок, утворений унікальною перед носовою кісткою і хрящем, та загнуті убік і вгору верхні ікла.
Самка в поєдинку може стати небезпечнішою за кабана, оскільки, розлючена, зупиняється перед супротивником і починає кусатися так сильно, що часто вириває шматки м’яса. Навіть слабкі свині і поросята нападають на людину, причому матері з непохитною мужністю захищають своїх малят. Самки, які ще водять поросят, довго переслідують викрадачів своїх дитинчат.
У дикого кабана 3—6 пар сосків (максимальна кількість серед парнокопитих). Лактація триває 2—3,5 місяці, але вже у віці 2—3 тижнів поросята добувають черв'яків та кореневища. З матір'ю вони залишаються до 3—4 місяців.
У всіх видів кабанів ікла або бивні самців відрізняються від іклів самок. Ікла ці вже на другому році життя виростають на верхній і нижній щелепах, спрямовуючись при цьому догори. У трирічного кабана бивні нижніх щелеп виростають набагато більшими, ніж бивні верхніх щелеп. Ікла верхньої щелепи від самого початку загинаються догори і до того ж майже уполовину коротші від нижніх. Усі бивні тригранної форми, білі, блискучі і надзвичайно гострі, з роками, унаслідок постійного тертя одне об одне, вони робляться дедалі гострішими; чим старший кабан, тим міцніші його ікла і тим більше вони заломлені догори. Удари, що завдаються ними, не тільки небезпечні, а й можуть бути навіть смертельними. Нападаючи, звір з надзвичайною легкістю б’є своєю зброєю по ногах або встромлює її в тіло свого ворога і, безупинно підкидаючи голову і струшуючи нею, робить довгі розрізи, до того глибокі, що на стегні людини кабан прориває всі шари м'язів до кісток або пропорює всі черевні покриви. Така доля спіткає найчастіше нападаючих собак. Завдаючи свого жахливого удару великим тваринам, дорослі кабани навіть підстрибують і немилосердно роздирають коням груди і черево. Дуже старі самці вже менш небезпечні, ніж шести- і семирічні, оскільки ікла нижньої щелепи з роками дуже загинаються всередину. Втім, кабани нападають на мисливця не одразу після пострілу, а як усі без винятку сильні тварини: коли дістануть поранення, поспішають сховатися, і лише в тому випадку, якщо мисливець, розшукуючи їх, підійде дуже близько, тварини починають бій. Тоді в найсильнішій люті кабан стукає іклами, тре їх одне об одне, ніби нагострюючи, пирхає, скажено хропе і з вражаючою швидкістю нападає на ворога. Якщо промахнеться кабан, то він мчить далі, тоді як самка прагне повернутися і продовжує кусатися.
Голос кабана абсолютно такий самий, як у нашої свійської свині. Коли він іде спокійно, то добродушно рохкає; самки, поросята і молоді кабани голосно вищать. Дорослі кабани навіть у разі найболючіших поранень не видають жодного звуку. Голос їхній грубіший за голос свині і часто переходить у злостиве бурчання.
Час спаровування починається з кінця листопада і триває від 4 до 6 тижнів. Якщо дика свиня випадково пороситься двічі на рік, то це змушує припускати, що вона була колись свійською і випадково переселилася до лісу, дикі ж поросяться тільки один раз. У міру наближення періоду парування, колишні самітники повертаються до стад, знову посідають чільне місце, виганяють слабких кабанів зі стада й упадають коло самок доти, доки не досягнуть своєї мети. Між однаково сильними тваринами бувають безупинні сутички і тривала боротьба. Удари, якими сміливці нагороджують один одного, бувають, утім, рідко смертельними, оскільки припадають на ікла і на товсту шкіру. Під час бійок між рівними суперечка залишається невирішеною і зазвичай закінчується тим, що вони, хоч і дуже неохоче, миряться із присутністю нав’язливих супротивників. Ласки, які розсипає очманілий закоханий, украй дивні: він безупинно штовхає предмет своєї пристрасті рилом абикуди, а іноді навіть дуже безцеремонно; не дуже делікатні самки, мабуть, розуміють ціну подібних ласк і сприймають їх прихильно.
Припускають, що вепра вперше одомашнили в Південно-Східній Азії 12 тис. років тому. У Європі та на Близькому Сході свійська свиня відома 7 тис. років.
Через 18—20 тижнів після спаровування свині поросяться, причому слабкі матки народжують від 4 до 6, здорові ж 11—12 поросят. Свиня завчасно готує собі де-небудь у гущавині барліг, вистилає його мохом, хвоєю і листям, ретельно приховує і тримає тут своїх дитинчат перші два тижні їхнього життя, покидаючи їх і кубло зрідка і на короткий час, тільки щоб поїсти. Після цих 14 днів вона виводить свою сім’ю з лігва і вчить рити землю. Кілька свиней іноді сходяться разом, водять поросят спільно, причому трапляється, що якщо одна з матерів гине, то інші починають піклуватися і годувати сиріт. Матки поважно виступають уперед, а поросята, верещачи і порохкуючи, біжать за своєю матір’ю то купкою, то врозсип.
Виводок кабанів (Sus scrofa) завжди буває дуже галасливим, із матір’ю він спілкується рохканням і писком. Переставши ссати матір у віці близько 3 міс., поросята сім'єю розшукують поживу й тримаються біля матері, поки вона не опороситься знову.
Вісімнадцяти-, дев’ятнадцятимісячні дикі кабани уже досягають статевої зрілості, п’яти- і шестирічні вважаються дорослими, а живуть вони, можливо, до 20—30 років. Дикі кабани дуже мало схильні до хвороб. Головні вороги диких кабанів у нас вовки і рисі, іноді і кумонька-лисиця зважиться украсти поросятко; у південних країнах на цю ласу дичину полюють великі кішки на зразок тигра. Але найлютішим їхнім ворогом все ж таки залишається людина, бо полювання на кабанів із давніх часів вважалося найбільш шляхетною і мужньою розвагою. Наразі воно не що інше, як забава, а зовсім не поєдинок між мисливцем і твариною.
Дикі кабани важать іноді 190 кілограмів.
М’ясо диких кабанів недаремно цінується так високо, тому що поєднує в собі смак свинячого м’яса і смак дичини.
Не тільки наші дикі кабани, але, як здається, і багато інших індіанських, малайських і азійських їх родичів віддавна зробилися свійськими тваринами. На думку Жульєна, ще за 4900 років до нашого літочислення в Китаї вже розводили свійських свиней. Від цих вікопомних часів з’явилася і знову зникла безліч порід, та й тепер ще деякі породи зникають, інші з’являються, відповідно до вимог примхи або завдяки випадковості.