Бізон (Bison bison)
Декілька десятків років тому неозорими просторами Північної Америки бродили мільйони цих могутніх тварин; нині там не більше декількох сотень бізонів. Винищення бізонів почалося у сімдесяті роки XIX ст., коли були проведені залізниці на Далекий Захід. Понад 50 000 індіанців підтримували своє життя за рахунок бізонів, з їхньою загибеллю вони були б позбавлені коштів для існування, якби уряд Сполучених Штатів не підтримував їх.
«Родинами, стадами і незліченною масою, — говорить Генворт Діксон, — з тупотом мчали попереду нас чорні волохаті тварими, то з півночі на південь, то з півдня на північ; 40 годин ми спостерігали величезні стада цих тварин, м’яса яких, мабуть, вистачило б, щоб забезпечити вігвами індіанців на цілу вічність».
Під час заселення європейцями Північної Америки площа, котру займали бізони, за дослідженнями Аллена, простягалася майже від берегів Атлантичного океану на захід, до кордонів Невади і Орегона, на південь до 25°, на північний захід приблизно до 65° північної широти і охоплювала як лісові, так і степові простори.
Бізони потрапили до Америки з Євразії в льодовиковий період. Різні форми змінювали одна одну в тундростепах, лісах і преріях, деякі види набагато перевершували сучасного степового бізона (Bison bison) розмірами; розмах їхніх довгих рогів досягав двох і більше метрів.
Трансконтинентальна Тихоокеанська залізниця, будівництво якої було закінчене 1869 року, привернула багато мисливців на бізонів. Полчища бізонів були розділені цією дорогою на північні та південні стада; відтоді винищування тварин наростало. Полюванням, або, вірніше, вбивством, займалися як дуже вигідним промислом. Усе південне стадо, чисельність якого досвідченими людьми ще 1871 року визначалася у 3 мільйони голів, до 1875 року було винищене дощенту. Так само винищування північних стад почалося 1880 року і було закінчене протягом трьох подальших років.
До прибуття європейців чисельність степового бізона оцінювалася у 50 млн голів. Зараз чисельність відновлена на рівні близько 60 тис. голів. Більшість степових бізонів походить від невеликої групи тварин (близько 200 голів), що збереглися в Єллоустонському національному парку, і окремих особин із зоопарків.
Бізон, або буффало, серед північноамериканських тварин те ж саме, що зубр серед європейських. Довжина бика 2,7—3 м; довжина хвоста з китицею — 65 см; висота в холці 1,7—1,9 м, біля крижів 1,4— 1,6 м; маса тіла — від 600 до 1000 кг. Корови значно менші за биків. Голова бізона дуже велика, широколоба, незграбна і важча, ніж у зубра; перенісся більш опукле, вуха довші. Відмітними ознаками цієї тварини потрібно вважати розміри голови, надзвичайно розвинену передню частину тіла при дивному звуженні задньої, короткий товстий хвіст і тонкі ноги. Роги бізона значно сильніші, товщі, тупіші на кінцях і простіші у вигині, ніж у зубра; заломлені вони назад, назовні і вгору, так що їхні кінці вже не зближуються. Хутро схоже на хутро зубра. Голова, шия, плечі, передня частина тулуба і плечові частини передніх ніг, передня частина стегон і кінець хвоста вкриті довгою шерстю. На плечах утворюється грива, на підборідді і нижній частині шиї — борода; на лобі і потилиці шерсть в’юнка і скуйовджена; решта частина тіла вкрита коротким і густим волоссям. Узимку шерсть значно подовжується. Майже всі мисливці і спостерігачі (Додж, Гінд, Макоун, Юнг) розрізняють разом із степовим бізоном дуже рідкісного лісового бізона, що відзначається більш слабкою статурою і короткими, але кремезними ногами.
До початку дев'яностих років XIX століття американський бізон як дикий звір перестав існувати в СІЛА (в Канаді ще жили лісові бізони). Тоді в США вирішили видати закони, що захищають бізонів.
На кінець серпня — початок вересня, коли починається період спарювання, стада збуджуються. Бики ганяються за коровами, кидаються одне на одного і б’ються доти, доки їх не відтіснять інші. Життю бізона загрожують не тільки людина і вовк, але також холод і голод. Зима, тяжка в преріях, винищує сотні цих тварин, заздалегідь знесиливши і ослабивши їх. Власне кажучи, бізон може достатньо добре протистояти холоду: густе хутро захищає його від негоди, линяння точно відповідає порі року, тому зима ніколи не застигає його зненацька. Але умови життя можуть стати нестерпними, якщо сніжний покрив глибокий і тварина, шукаючи харч, попри всі зусилля, не знаходить його в достатній кількості. Жир, накопичений за літо, швидко витрачається, знемога росте, і подальша підтримка життя виявляється неможливою. Тоді ослабла тварина спокійно і безнадійно лягає на землю і без опору дає снігу поховати себе. Бізони гинуть узимку, якщо вони необачно довіряються крижаному покриву річки. їхній звичай іти один за одним часто згубний у таких випадках; під величезною вагою стада лід ламається, тварини падають у воду, марно прагнуть вибратися, зустрічаючи на шляху сотні товаришів, які напирають ззаду, і гинуть. Так само гине багато бізонів і влітку, коли вони, переправляючись через річки, прагнуть вибратися на берег в такому місці, де це важко зробити.
Залізниці принесли бізонам смерть. У шістдесяті роки XIX cm. будувалася трансконтинентальна Тихоокеанська залізниця. Загони будівників, мисливців, бродяг, авантюристів кинулися в прерії. За два місяці тут убили двісті десять тисяч бізонів. І ще сто тисяч — за зиму 1877року. «Буйвіл- Біл», відомий Вільям Коді, за півтора роки застрелив 4280 бізонів. Інший «чемпіон» убив 250 бізонів. Тварин, що кочували на південь від центральної магістралі, назвали південним стадом, тих, що знаходилися на півночі, північним. Коли потяг наближався до бізонів, що паслися біля полотна, машиніст уповільнював хід, і пасажири починали стрілянину з найрізноманітнішої зброї. Деякі аматори-«спортсмени» навіть навмисне їздили через рівнини, щоб постріляти. Потяг йшов, на поживу шакалам залишалися сотні трупів. Підраховано, що за неповних три роки було вбито 5 373 730 бізонів.
Ворогів у бізона так само багато, як і в інших видів. Говорять, ведмідь не боїться бою з биками, а вовк небезпечний для молодих бізонів. Найголовнішим ворогом бізона залишається людина.
Сушене м’ясо бізонів, подрібнене і змішане з жиром, відоме під назвою «пеммікан». Учасники полярних експедицій до нього звичайно домішують ще родзинки і вважають смачною і поживною стравою. М’ясо корів ще жирніше, ніж м’ясо биків, а м’ясо телят надзвичайно ніжне. Зі шкур індіанці виготовляють одяг, намети, ліжка, сідла, пояси і т. ін.; раніше оббивали шкурами остови своїх човників. З кісток робили верстати для сідел і ножі, якими очищали шкіру. З жил сучили тятиву для лука і нитки для шиття; з ніг і копит варили міцний клей; міцне волосся скручували у мотузки; з хвостів майстрували опахала, щоб відгонити мух; послід служив паливом.