Ведмідь-Губач (Melursus ursinus)
Помітно відрізняється і зовнішністю, і способом життя від інших ведмедів, тому його виділяють в особливий рід. Відмітні його ознаки: короткий, товстий тулуб, низькі лапи, досить великі ступні, озброєні величезними серпоподібними кігтями, видовжена вперед тупа морда з великими губами, які можуть дуже витягуватися, і довга волохата шерсть, яка на потилиці утворює гриву і низько звисає з боків. Наскільки своєрідна ця тварина, видно з того, що спочатку вона була описана під назвою «ведмедеподібний лінивець», а в одному творі названа навіть «безіменною твариною». В Європі губач відомий з кінця минулого сторіччя; на початку цього сторіччя його привезли сюди живим.
«Завдяки довгій, кудлатій, жорсткій шерсті, — пише Бленфорд, — і коротким переднім кінцівкам, він — найдивніше створіння серед усіх ведмедів, і його рухи так само комічні, як і його зовнішній вигляд. Зазвичай він пересувається досить швидким кроком, коли ж переходить на біг, то біжить таким незграбним і безпорадним галопом, що якщо він, врятовуючи своє життя, біжить від мисливця по прямій, то створюється враження, неначе його ззаду підганяють, а він перекидається. Притому він лазить дуже добре по скелях і часто, переляканий або підстрілений, скочується з них, згорнувшись у клубок, як це роблять інші ведмеді».
Довжина тіла губача досягає 1,8 м, причому на хвіст припадає лише 10 або 12 см; висота в загривку 85 см; важить він близько 145 кг. Цю тварину важко не впізнати. Низька, широка, з плоским лобом голова переходить у довгу, вузьку і хоботоподібну морду. Носовий хрящ розширяється в плоский рухомий писочок, на кінці якого знаходяться дві ніздрі, розташовані упоперек і розділені вузькою перетинкою. Зовнішня оболонка ніздрів дуже рухлива, а довгі губи, що витягуються вперед, можуть робити різноманітні рухи. Навіть у стані спокою витягуються вони набагато далі за щелепи, при нагоді ж можуть так подовжуватися, рухатися, складатися разом, загинатися, що утворюють трубку, яка у разі потреби відіграє роль хобота. Довгий, вузький, плоский язик допомагає маніпулювати цією трубкою, і, таким чином, тварина може не тільки хапати різні предмети, але навіть всмоктувати їх. Вуха цього ведмедя тупо зрізані, прямостійні та маленькі, на зразок свинячих, маленькі очі розташовані криво. Але взагалі морди майже не видно, тому що хоча вона і вкрита коротким волоссям, але прикривається довгим скуйовдженим волоссям, що спускається з тім’я. Цей волосяний покрив приховує хвіст і переходить на деяких частинах тулуба, особливо на шиї і на потилиці, в густу кучеряву скуйовджену гриву. На середині спини утворюються, як правило, два дуже великих вихори зі сплутаного волосся, тому здається, ніби губач має горб. Внаслідок цього вся передня частина тіла ведмедя має досить непривабливий вигляд, особливо якщо додати до цього незграбний, важкий тулуб і короткі товсті лапи. Надзвичайно довгі, гострі, гачкуваті кігті роблять цю тварину справді схожою на лінивця. Колір жорсткого волосся глянсувато-чорний. Морда здається сірою або бруд-но-білою; підковоподібна пляма на грудях теж біла. Крім того, пальці теж забарвлені у дуже світлий колір. Кігті зазвичай білі, але нижня частина ступні чорна. Молоді губачі відрізняються від старих коротшою гривою на загривку та плечах і внаслідок цього добре помітними, відносно великими вухами; крім того, у молодих губачів морда зазвичай над очима жовто-бура, а підкова на грудях жовтувато-біла.
Батьківщина губача — весь Індостан, майже від відрогів Гімалаїв до південного краю півострова, і Цейлон. На заході ареал його поширення обмежений Індом. Йому подобаються горбисті місцевості та джунглі. На Цейлоні він ховається, як говорить Теннент, у найгустіших лісах горбистих місцевостей північного і південно-західного узбережжя, а на значних висотах його можна побачити так само рідко, як і у вологих низовинах. Протягом найспекотніших годин дня губачі лежать у природних або у виритих ними печерах, зазвичай серед уламків скель у горбистих місцевостях і в ущелинах, іноді ж просто на траві під густим чагарником. Незважаючи на густу темну шубу, вони не такі чутливі до спеки, як про них говорять, тому що помічали ведмедів, які спали під пекучим промінням полуденного сонця. Найчастіше вони живуть поодинці або парами, а іноді самець ходить разом із ведмедицею, у якої є дитинчата. Його органи чуття, окрім нюху, мало розвинені; він бачить і чує так погано, що неважко до нього підкрастися зовсім близько. На спостерігача він справляє незабутнє враження.
«Коли він стоїть на термітнику, — говорить Тіккель, — то шкребе передніми лапами доти, доки не відриє середину. При цьому він здуває пил і землю і втягує у свою пащу мешканців споруди таким могутнім і гучним вдихом, що його чутно за двісті метрів від того місця. Так само всмоктує він товстих личинок, які досить глибоко сидять у землі».
Поживою губачеві служать в основному рослини і дрібні безхребетні тварини, але, за словами Тіккеля, він також знищує при нагоді пташині яйця і пташенят.
Сандерсон пише:
«Губачі небезпечні для неозброєних людей. Дроворуби і ті, кому через необхідність часто випадає бувати в лісі та джунглях, іноді стають жертвами цих тварин. Як і всі дикі звірі, вони найбільш небезпечні, коли зустріч відбувається несподівано, тому що тоді вони нападають зо страху. Імовірно, менше нещасних випадків трапляється під час зустрічі людини з тиграми і пантерами, ніж із ведмедями, тому що перші не так лякаються і не так швидко втрачають самовладання. Напад переляканого ведмедя далеко не завжди свідчить про його агресивні наміри, тому що ведмеді, якщо їх не чіпати, налаштовані миролюбно і, навіть поранені та загнані, не часто виявляють бажання ставати до бою».
Узимку губачі не залягають у сплячку. Час спаровування припадає зазвичай на червень, іноді, здається, розтягується на декілька місяців. Тривалість вагітності напевно не визначена, щось близько семи місяців. Дитинчата народжуються в період із жовтня до лютого, переважно в грудні та січні. Частіше їх двоє, зрідка, за словами Сандерсона, троє. Макмастер говорить, що вони розплющують очі тільки на 18-й день. Через два-три місяці вони вже ходять за матір’ю, і новітні дослідження безсумнівно підтверджують, що вона носить їх на спині. Цей спосіб пересування зберігається навіть тоді, коли дитинчата вже достатньо підросли і не вміщаються удвох на спині матері: вони навперемінно сидять на спині або біжать поряд.
Полюють на губача різними способами: вистежують його, коли він, ідучи вранці по росяній траві та низькому чагарнику, залишає позад себе чіткий слід; іноді ховаються біля лігва і чекають його повернення з нічних мандрів; нарешті, оточують ту частину джунглів, де припускають або напевно знають, що тут є ведмідь, влаштовують справжню облаву і підстрілюють його, коли він вибіжить зі свого притулку.