Шакал чепрачний (Canis mesomelas)
Відрізняється від звичайного шакала тим, що кінцівки у нього набагато коротші та голова дуже нагадує голову лисиці, а вуха дещо схожі на вуха фенека: вони дуже великі, біля основи широкі та догори загострені, тому утворюють рівносторонні, донизу дещо звужені трикутники; обидва вуха сидять зовсім близько одне від одного. Великі коричневі очі мають круглу зіницю; хвіст висить до землі. Хутро густе і м’яке. Основний колір — жовтувато- або рудувато-сірий, переходить на нижній частині тіла в жовтувато-білий. Уся спина вкрита ніби чепраком чорного кольору, який збоку різко відрізняється від іншого хутра, а посередині має білий поперечний малюнок. На шиї цей чепрак облямований нечіткою білою смугою. За довжиною чепрачний шакал перевершує звичайного, а за висотою нижчий за нього.
Пєсков повідомляє: «Полюють шакали поодинці або родинними парами. Але, об'єднуючись у зграю, наважуються нападати на великих антилоп, які чомусь відстали від стада. Невтомно шакали женуть і женуть жертву, поки вона, знеможена, стане. Шакали добре знають уразливе місце копитних — сухожилля на задніх ногах. Пошкодивши сухожилля, шакали врешті-решт примушують антилопу лягти, і тут вовчий укус у шию все й вирішує.
Деякі африканські племена не ховають померлих — просто відносять їх за село і залишають на ніч у степу. Вранці в травах знаходять лише кістки. Це нічна робота гієн і шакалів».
За моїми спостереженнями, зона поширення цього шакала починається від Середньої Нубії; звідси вона доходить до мису Доброї Надії по східному березі Африки. Уся Південна Африка і частина західного берега, принаймні до Массамеда, входять у зону поширення цієї тварини. В інших частинах Західної Африки і в Конго його дотепер не помічали. Цей шакал трапляється як у степах, так і в лісах, але найчастіше в гористих місцевостях. У Південній Африці та Абіссінії він дуже поширений. На східному березі Червоного моря знаходиться вузька пустинна смуга, що називається Самхара, де також живе шакал, знаходячи тут багату здобич.
Шакал частіше полює вночі, але його можна побачити і вдень, іноді навіть поблизу сіл. Рано-вранці він з’являється скрізь, як у заростях, так і в пустелі; до свого лігва він повертається, коли сонце вже досить високо. Ночами він забігає до сіл і на стоянки караванів, і навіть вогонь не може відлякати його. У Судані кажуть, що він полює на маленьких антилоп, мишей, ховрахів та інших гризунів. Падло завжди приваблює його, і він, здається, віддає перевагу цій поживі перед будь-якою іншою. Буртон говорить, що Сомалі вважає гавкіт чепрачного шакала передвісником сходу сонця і за ним передбачає гарну погоду чи негоду.
Мені розповідали, що у шакалів буває від чотирьох до п’ятьох дитинчат, які народжуються на початку дощового сезону. В Африці нікому не спадає на думку приручити цю дуже миловидну тварину. Якщо взятися за виховання цих тварин, то вони дуже скоро стають ручними. За природою своєю чепрачний шакал — добродушна, невибаглива тварина, яка більше схильна до приручення, ніж лисиця.
Під час линяння, яке відбувається у вересні, цей шакал якийсь час дуже дивно виглядає: його чорний чепрак майже зовсім вилазить, а нове волосся виростає досить швидко, і через чотири тижні у нього утворюється нове, ще красивіше хутро.