Коала, або сумчастий ведмідь (Phascolarctos cinereus)
Належить до родини Коалові. Безхвосте тіло має міцну будову, голова товста, з короткою мордою, рот має защічні мішки, вуха великі і вкриті густою шерстю; передні і задні лапи п’ятипалі. Перший і другий пальці передніх лап протиставляються трьом іншим. Задні лапи мають позбавлений кігтя великий палець, решта пальців мають гострі, довгі та загнуті кігті. У зубній системі впадають в очі нерівні верхні різці, маленькі ікла і горбкуваті кутні зуби; різців у верхній щелепі по три, у нижній лише по одному; псевдокутніх по одному, справжніх кутніх по чотири в кожній щелепі; ікла є лише у верхній щелепі.
«Коала» — мовою аборигенів означає «не п’є». Він і справді ніколи або майже ніколи не п'є. У всякому разі, п'є мало, задовольняючись вологою зі свіжого листя евкаліптів.
Назва «сумчастий ведмідь» дуже відповідає цій тварині; справді, коала і за загальним виглядом, і за ходою, і за всією поставою дуже схожа на молодого ведмедя. Довжина його досягає 60 см, висота біля загривка становить близько половини цього розміру. Важка голова з далеко розставленими вухами, вкритими кошлатою шерстю, з маленькими очима і широкою, тупою мордою. Хутро дуже довге і густе, дещо кудлате, але при цьому тонке, м’яке і волокнисте; морда уздовж перенісся і від носа до очей майже гола; зате шерсть на зовнішньому і внутрішньому боці вух дуже густа. Колір спини рудувато-попелясто-сірий, черева — жовтувато-білий, зовнішнього боку вух — чорно-сірий.
Батьківщина сумчастого ведмедя — Східна Австралія від Квінсленда до Вікторії. Але часто він не трапляється, і тому відомий досить мало. Самець і самка тримаються парами; вони повільно пересуваються по найвищих деревах, завдяки чому дістали назву «австралійський лінивець». Брак швидкості з верхом компенсується неймовірною обачністю й упевненістю, які він виявляє під час лазіння, що дозволяє йому проходити навіть по самісіньких краях гілок.
Лише у виняткових випадках ведмідь залишає верхівку дерева й опускається на землю, де пересувається ще повільніше, ледачіше і безпорадніше, ніж на гілках, і перебирається на інше дерево у пошуках нової поживи. Це тварина напівнічна, принаймні найсвітлішу і найспекотнішу частину дня вона проводить уві сні, глибоко заховавшись у верхівку каучукового дерева, яке є її улюбленою домівкою.
Австралійські зоологи зуміли вчасно переконати уряд ужити суворих заходів щодо охорони коали. Тепер цей вид можна вважати врятованим. Місцями (але тільки місцями, під охороною закону) їх розплодилося так багато, що евкаліптів на всіх не вистачає. Співробітникам Управління природних ресурсів Австралії доводиться ловити звірів там, де їх багато, і переселяти туди, де їх немає. Ловлять досить просто: довгою жердиною з петлею на кінці. Накинувши петлю на голову звірові, його скидають з дерева на натягнутий унизу брезент.
Надвечір коала починає їсти. Спокійно, невидимий для інших істот, які населяють цю гущавину, не поспішаючи, поїдає молоде листя і пагони дерев, тримаючи їх передніми лапами й обкушуючи різцями. Смерком іноді спускається і на землю і риється у ній, відшукуючи коріння.
Сумчастого ведмедя називають надзвичайно добродушною і мирною твариною, яку нелегко роздратувати. Він мовчки займається своєю справою. Украй рідко вдається почути його голос, глухий гавкіт, який переходить у різкий пронизливий крик лише в тому разі, якщо він дуже голодний або коли його настирливо дратують. У разі сильного гніву іноді стає в загрозливу позу. Але навряд чи у нього можна виявити серйозний намір кусатися або дряпатися.
Упіймати коалу, зважаючи на його тупість, можна без великих зусиль, і він мовчки підкоряється своїй долі. У неволі дуже скоро стає ручним, дуже швидко починає впізнавати свого господаря і навіть певною мірою звикає до нього. Коалу годують листям, корінням. їжу він підносить до рота передніми лапами, причому сідає під час їди на задню частину тіла, тим часом в інших випадках сідає, як собака.
Наскільки відомо, самка народжує тільки одне дитинча. Вона носить його, поки воно росте, в сумці, а потім ще довгий час на спині або на плечах і поводиться з ним із великою дбайливістю та любов’ю. Дитинча міцно причіпляється до материнської шиї і байдуже поглядає на навколишній світ у той час, коли мати з обережністю, що заслуговує на повагу, лазить по деревах.
Європейцям коала відомий лише з 1803 року; тубільці називають його «горибун» і вважають цінною дичиною. Заради м’яса вони переслідують його. Полюючи на коалу, залазять на стовбури заввишки понад 20 метрів, заганяють тварину на найвищу гілку і скидають його звідти своїм товаришам або вбивають там же палицею.