Ховрах сірий європейський (Citellus citellus)
Належить до родини Білячі ряду Гризуни і має тіло завдовжки 22—24 см і хвіст 7 см. Висота в загривку 9 см, маса тварини — приблизно 0,5 кг. Шерсть ховраха негуста і складається з жорсткого, в середині більш темного волосся; забарвлення його на спині жовто-сіре з рудуватим відтінком і з маленькими цятками, на животі — іржаво-жовте, на підборідді і передній частині шиї — біле. Новонароджені ховрахи забарвлені світліше, а ті, які вже бігають, мають грубий і чіткий крап на темному тлі.
Звичайну поживу ховраха складають ніжні трави і коріння, наприклад подорожник і конюшина, хлібні рослини, стручкові плоди та різноманітні ягоди і зелень. До осені він збирає з них запаси, переносячи їх, так само як і хом’як, у защічних мішках. При цьому ховрах буває небезпечний для мишей і птахів, оскільки він не тільки розоряє гнізда, але і нападає на дорослих тварин. Жертву свою він тримає передніми лапами і їсть її в напів-сидячому положенні. Після цього чистить собі мордочку і голову, облизує, миє і чеше все своє хутро як зверху, так і знизу. П’є він взагалі дуже мало і воду вживає, тільки смачно пообідавши.
Поширені ховрахи в основному на сході Європи. Скрізь, де водиться ховрах, його дуже багато і він заподіює значну шкоду землеробству. Ховрах населяє сухі безлісі місцевості з піщаним або глинистим ґрунтом. Він завжди живе групами, проте нори в землі вириває кожний окремо для себе, причому самка риє набагато глибші, ніж самець. Саме кубло знаходиться на глибині 1—1,5 м від поверхні землі, має довгасто-округлу форму, в діаметрі приблизно 30 см, і вистелене сухою травою. Вгору веде тільки один хід, досить вузький, звивистий і прокладений неглибоко під поверхнею; біля його входу завжди лежить невелика купа розритої землі. Ходом користуються протягом тільки одного року, тому що з настанням осінніх холодів ховрах засипає вхідний отвір і вириває зі свого кубла інший хід, що не доходить до поверхні; навесні, коли закінчується зимівля, цей новий хід відкривається і ним користуються до самої осені. Таким чином кількість різних ходів цілком визначає давність житла, але зовсім не вік тварини, що живе в ньому, оскільки часто ховрах користується старим, але ще придатним житлом одного зі своїх попередників, який загинув випадковою смертю. Сусідні з норою відділення використовуються для складання зимових запасів, що заготовляються з осені. Нора, що служить самці для пологів, завжди буває глибшою за інші, для того, щоб забезпечити достатній захист трьом-вісьмом дитинчатам, які народжуються навесні, зазвичай у квітні або травні, зовсім безпорадними, голими і сліпими.
Самка ховраха, як і в усіх гризунів, дуже плодюча і в квітні або травні, після 25—30-денної вагітності народжує в своїй глибокій норі численне потомство. Дитинчата ростуть дуже швидко, через місяць після народження вже досягають половини розмірів дорослої тварини, а в кінці літа їх ледве можна відрізнити від батьків. Дорослими звірі стають до початку осені і найближчої весни самі стають здатними до розмноження. До осені вся родина живе разом із батьками в одній норі, але потім кожне дитинча вириває собі окрему нору, приносить в неї зимові запаси і живе цілком самостійно.
Ховрахів безупинно переслідують горностаї, ласки, тхори і кам’яні куниці, соколи, ворони, чаплі, дрохви, собаки-крисодави, навіть кішки і багато інших тварини. Але найзлішим їхнім ворогом є зима. З пізньою осінню починаються труднощі. Кожний ховрах ховається в окрему нору, законопачує її отвір, викопує новий хід і впадає в сплячку.
