Вовк червоний, або колзун (Cuon alpinus)
За словами Сайкса, складає особливу групу вовків, відмінну тим, що у них тільки 40 зубів. Зона поширення тварини дивним чином збігається із зоною поширення тигра. Розміри його приблизно відповідають розмірам не дуже великого гончака, загальна довжина тіла — близько 1 м, на хвіст припадає 20 см, але через довге волосся він здається довшим — від 35 до 37 см, висота в загривку від 45 до 50 см. Шерсть майже на всьому тілі досить коротка, тільки хвіст вкритий довгим волоссям; колір шерсті буро-рудий або рудувато-сірий; нижня частина тіла світліша, а морда, вуха, лапи і кінчик хвоста темніші. Важить до 12,5 кг.
Розмноження у цих вовків відбувається взимку, а тривалість вагітності точно невідома, але, за Бленфордом, триває близько двох місяців. Самка народжує в січні або березні в ямі чи печері шістьох, а іноді й більше щенят, але Ходжсон стверджує, що їхня середня кількість — від 2 до 4.
Занесений до Червоної книги МСОП.
Тварина ця живе в Індії, починаючи від Гімалайських гір і витоків Інду до Ассама, а також на Тибеті. В Індії він частіше трапляється в лісистих місцевостях.
Як справжнього жителя лісів, колзуна найчастіше можна побачити на великих лісистих ділянках, а також у джунглях; але в північних зонах, де немає лісів, він задовольняється голими пустелями і скелястими місцевостями. Колзун полює на здобич зграями, причому кількість тварин однієї зграї раніше визначалася як 50—60 особин, але, за нових даними, рідко доходить до 20, а частіше буває від 2 до 15. Переслідує він мовчки, лише зрідка видає звук, схожий на тужливе вищання. Як тільки зграя вистежила звіра, вона женеться за ним безупинно і дуже довго, розділяючись іноді на декілька груп, щоб перетнути здобичі шлях. Кажуть, що навіть прудконогий олень стає їхньою жертвою. Вони не нападають спереду і не хапають за горло, а впинаються в бік, причому прагнуть прокусити м’які частини живота, внаслідок чого після декількох укусів нутрощі жертви випадають, і переслідувана тварина падає в знемозі.
Хоча колзун дуже хижий, проте про нападання його на людину ще жодного разу не повідомлялося.
Другий підвид червоних вовків — південноазійські дикі собаки, поширені на Малаккському півострові, на Суматрі, Яві, а може, й на Борнео, — малайський дикий собака, або адьяг (Cuon alpinus). Він менший і слабкіший за індійського і вкритий рудувато-жовтою або рудувато-червоною шерстю, яка на нижній частині тіла світліша. Кінчик хвоста чорний.
Способом життя і способом переслідування здобичі адьяг, мабуть, мало відрізняється від колзуна, однак великих і сильних тварин він, здається, не переслідує.
Юнгхун розповідає, що на морському березі адьяг полює на вельми своєрідну здобич:
«Коли я 14 травня 1846 року, — говорить він, — з чагарнику, що знаходиться в місцевості Тандюнг-Содонг, вийшов на піщане узбережжя, то побачив перед собою справжнє поле битви: тисячі скелетів величезних черепах, розкиданих по піску. Деякі з них були вже вибілені сонцем і складалися з гладких кісток, інші ще вкриті смердючими нутрощами, треті зовсім свіжі, із слідами крові; але всі ці скелети лежали на спині. Очевидно, на цьому місці адьяги нападали на черепах під час їхнього переходу з моря до дюн для кладки яєць. Адьяги збираються в зграї від 20 до 30 особин і полюють на черепах, хапаючи їх за голову, за ноги, біля анального отвору і вміють гуртом перекидати цих плазунів, незважаючи на їхні величезні розміри. Тоді вони починають гризти їх з усіх боків, зривають черевний щит і їдять нутрощі, м’ясо і яйця, як у величезному кориті».
За спостереженнями Форбеса, ця тварина, на відміну від свого індійського родича, під час переслідування здобичі гавкає.
Акімушкін повідомляє: «Тигру буде непереливки, якщо він зустріне зграю червоних вовків (або собак; їх і так називають) там, де немає поблизу пологого дерева, на яке він встиг би швидко стрибнути. Пси відважні, деруть смугастого з усіх боків».
Третім підвидом азійських червоних вовків слід вважати гірського вовка (Cuon alpinus), який водиться на території Східної і Середньої Азії. У нього широка голова з тупою мордою, не дуже великі очі й середніх розмірів вуха, які зверху заокруглені та густо обросли волоссям як ззовні, так і всередині. Кінцівки досить товсті і сильні. Хвіст висить до землі. Загальна довжина тіла — 1,3 м, з яких на хвіст припадає 35 см, висота в загривку — 45 см. Шерсть у гірського вовка дуже довга і жорстка, під-шерсток м’який і густий. Хвіст вкритий довгим м’яким волоссям. Верхня частина тіла вкрита шерстю блідо-рудуватого кольору; нижня частина тіла, кінцівки з внутрішнього боку і кінчики лап блідо-чалого кольору. Хвіст помітно темніший від спини і має жовтувато-сіре забарвлення. Вуха ззовні вкриті рудим, а всередині білим волоссям.
Адьяг полює і в населених місцевостях, що лежать досить високо над рівнем моря. За свідченнями Юнгхуна, який 1844 року подорожував островом Ява, адьяги зграями від 10 до 12 особин з’являються на оброблених високих рівнинах, що знаходяться на висоті до тисячі метрів над рівнем моря, і там нападають на кіз і навіть на коней, яких на ніч залишили на пасовищі або прив’язали до дерева неподалік від сіл. Вовки нападають на свою жертву гуртом, хапають її переважно за м’які частини живота біля задніх ніг і таким чином загризають до смерті.
В Амурській області мисливці бояться гірського вовка. Зграї цих тварин оточують свою жертву і завжди вбивають її. Якщо мисливець зустріне зграю цих тварин, то йому не залишається іншого засобу до порятунку, як тільки видертися на дерево. Ці тварини часто заганяють оленів і гірських баранів на край глибокої прірви, куди вони не наважуються зістрибнути; поранених тварин вони дуже скоро наздоганяють і збивають з ніг. Довжина тіла вовка сягає 110 см, хвоста — 0,5 м, висота в загривку 42—55 см. Вага 10—20 кг, самці на 1—2 кг важчі за самок. Поширена ця тварина від гір Південного Сибіру і Центральної Азії до Індії, Малайї, островів Ява і Суматра.