Шиншилові, родина Chinchillidae
Усі шиншили живуть у Південній Америці і переважно в горах на значній висоті, між голими скелями нижче за снігову лінію, лише один вид мешкає в низовинах. Житлом їм служать природні печери або вириті ними самими нори. Усі вони товариські, деякі живуть родинами в одній печері. Уникаючи, подібно до зайців, світла, вони з’являються переважно смерком або вночі. Це швидкі, спритні, боязкі та полохливі тварини. Слух у них, напевно, — найрозвиненіше відчуття. Коріння і лишаї, цибулини і кора, а також плоди служать для них поживою.
У Перу, Болівії та Чилі ці тварини повинні бути дуже поширені. У світлі дні можна бачити, як шиншили сидять перед своїми норами, але не на сонячному боці скель, а завжди в якнайглибшій тіні. Ще частіше помічаєш їх у вранішній і вечірній час. З дивовижною легкістю лазять по прямовисних скелях, на яких нема за що вчепитися. Підіймаються вгору на 6—10 м з такою спритністю і швидкістю, що за ними ледве можна встежити очима. Хоча вони й не особливо боязкі, але не дозволяють підійти близько і миттєво зникають. Пересуваються вони стрибками.
Відомо лише два види цих тварин: куцохвоста шиншила (Chinchilla brevicaudata) і власне шиншила (Chinchilla laniger). Перша завдовжки 30 см, хвіст її завдовжки 13 см, а з волоссям — 20 см. Одноманітне, тонке, надзвичайно м’яке хутро на спині і на боках складається з волосся понад 2 см завдовжки, волосся біля кореня темного голубувато-сірого кольору, далі вкрите широкими білими кільцями, а на кінцях темно-сіре. Завдяки цьому загальний колір здається сріблястим із темним нальотом. Нижній бік і ноги чисто-білого кольору; хвіст зверху має дві темні поперечні смужки; вуса біля кореня чорно-бурі, на кінчику сіро-бурі; великі очі чорного кольору.
Шиншили — рід ссавців ряду гризунів. Довжина тіла до 38 см, хвоста до 15 см. 2 види мешкають у високогір’ях Анд. Хутро сірувато-голубувате, дуже м’яке, густе і міцне.
На їхній батьківщині знаходили вагітних самок у будь-яку пору року і дізналися від тубільців, що кількість дитинчат коливається від 4 до 6. Дитинчата стають самостійними, як тільки можуть залишати щілини скель, в яких уперше побачили світ, а стара самка, мабуть, від часу їхнього виходу перестає піклуватися про своє потомство. На батьківщині їх часто приручають, до Європи вони потрапляють усе ще досить рідко. На волі шиншила їсть траву, коріння і мох та використовує передні лапи, щоб підносити поживу до рота.
На півночі і в середній частині Чилі куцохвосту шиншилу замінює інший, дрібніший вид. За способом життя цей вид, мабуть, абсолютно схожий на попередній, також близький до нього за виглядом і за забарвленням хутра. Але він набагато менший: уся довжина дорівнює найбільше 35—40 см, з яких на хвіст припадає приблизно третина. Густа м’яка шерсть на спині завдовжки 2 см, на задній частині та боках — 3 см. Колір її світло-попелясто-сірий із темними цятками, нижній бік і ноги з матово-сіруватим або жовтуватим нальотом. На верхньому боці хвоста волосся при основі та на кінчику брудно-білого кольору, посередині буро-чорного, нижній бік хвоста бурий.
Південноамериканці дуже охоче їдять м’ясо обох видів шиншил, європейським мандрівникам воно, мабуть, теж подобається, хоча вони і кажуть, що його не можна порівняти з м’ясом нашого зайця.