Козел свійський (Capra hircus)
Безоаровий і ґвинторогий козли мають найбільше прав вважати себе прабатьками цієї корисної свійської тварини; але ми не можемо визначити, коли той чи інший вид набув свійського стану. Під час першого кам’яного періоду свійська коза в Швейцарії траплялася частіше за барана, але ця така давня порода не відрізнялася від звичайних кіз, що живуть нині на Альпах. На єгипетських пам’ятках ми можемо зробити майже такі самі спостереження.
«Ми знаходимо, — зауважує Дюміхен, — єгипетську козу, зображену на всіх найдавніших пам'ятках. У зображеннях і написах постійно мовиться про кіз та козині стада, про пасовища й пастухів, про молоко та м'ясо кіз, про їхнє хутро та шкіру, з якої перед повсюдним використанням папірусу (отже, в найдавніші часи єгипетської історії) виготовлявся матеріал для письма. Коли в історії йдеться про стародавні документи, то нерідко зазначаєшся, що вони були писані на козячій шкірі. Слово “ар” виражало в єгипетських письменах поняття “коза” й так само “козяча шкіра ”».
Найблагородніша зі всіх порід — ангорська коза, яка, на думку деяких натуралістів, є нащадком ґвинторогого козла. Це прекрасна велика тварина з витягнутим струнким тулубом, із сильними ногами, короткою шиєю і головою, зі своєрідно закрученими рогами і з дивним хутром. Панівне забарвлення хутра у цієї породи — рівне блискучо-біле; зрідка трапляються екземпляри, у яких на світлому тлі розкидані темні плями.
Ангорська коза, мабуть, була невідома давній людині. Назву свою вона дістала від одного маленького турецького містечка — Ангора — в Анатолії, яке у давнину було відоме своїм торговим значенням із назвою Анкіри. Ці кози походять із країни з сухим і спекотним літом та дуже холодною зимою, хоча зима триває три або чотири місяці.
Майже така сама дорогоцінна кашмірська коза — досить маленька, але дуже струнка тварина, завдовжки приблизно 1,5 м, заввишки в плечах 60 см. Довга, пряма, тонка і гладка ость прикриває короткий, надзвичайно тонкий, м’який і пухнастий підшерсток; тільки морда і вуха вкриті короткою шерстю. Забарвлення змінюється. Зазвичай увесь тулуб сріблясто-білого або трохи жовтуватого кольору; втім, є й одноколірні кашмірські кози: чисто-білі, блідо-жовті або світло-бурі, а також темно-бурі та чорні. У тварин зі світлим забарвленням підшерсток білий або біло-сірий, а із темним забарвленням хутра він попелясто-сірий. Від Тибету зона поширення цієї красивої кози тягнеться через Бухару до киргизьких степів.
Слід згадати про нільську, або ж єгипетську, козу, яка так часто трапляється на зображеннях єгипетських пам’яток. Завбільшки вона помітно поступається нашій свійській козі, тільки у неї ноги вищі, а роги коротші; але особливо відрізняється вона маленькою головою і горбатим носом. Рогів зазвичай немає в обох статей, а якщо є, то вони маленькі, тонкі, у вигляді пеньків; бороди я також не бачив у тих кіз, яких мені довелося спостерігати. У неї відносно маленькі очі, тонкі, щілиноподібні ніздрі, тонкі, тупозакруглені і плоскі вуха завдовжки майже з голову і звисають у вигляді лопатей, відвислі сережки на шиї. Гладеньке, рівне, переважно яскраве рудо-буре забарвлення хутра переходить на стегнах у більш жовте. Ця тварина використовується всюди в нижній долині Нілу і поширюється до Середньої Нубії.
Карликова коза — тварина не більше 70 см завдовжки, 50 см заввишки в холці і не більше 25 кг ваги — є граційним створінням. Тулуб цієї кози, що спирається на короткі і сильні ноги, стиснений; відносно широка голова має в обох статей короткі, тільки з палець завдовжки роги, які біля кореня злегка загинаються назад і назовні, а в своїй верхній третині трохи закручуються вперед. Досить коротке, але густе хутро має темне забарвлення, в якому переважають змішані чорний і рудувато-чалий кольори. Поширена ця порода між долинами Білого Нілу і Нігеру.