Козел піренейський, або козеріг піренейський (Capra руrеnаіса)
Завбільшки з альпійського козла, але істотно відрізняється від нього будовою і формою рогів. Дорослий козеріг має 1,45—1,6 м завдовжки, з яких 12 см припадає на хвіст без китиці; висота в зашийку 75 см, а в крижах — 78 см. Коза досягає трьох чвертей цієї довжини, а заввишки вона на 10 см нижча за козла. Роги козерога біля кореня так близько сходяться один з одним, що відстань між ними спереду не перевищує чотирьох сантиметрів, а ззаду навіть одного сантиметра. Річні рубці або однорічні кільця рогів чітко видно. Довжина і товщина рогів у козла з віком помітно збільшуються, слабші роги самки змінюються тільки до певного віку; вони мають приблизно 15 см завдовжки.
Козел піренейський населяє висоти від 1500 м. Крім гір Піренейського півострова, він був поширений у горах Атласу.
Якість і забарвлення хутра істотно змінюються не тільки за порами року, вони залежать від віку, статі тварини, а також від місцевості, де вона живе. Хутро піренейського козерога густе взимку і рідке влітку. Під час линьки у травні, коли шерсть випадає клаптями, виростає остьове волосся, яке від самого кореня має майже однакове забарвлення, на кінець серпня воно досягає 2 см завдовжки. Гривоподбіне пасмо шерсті, що починається за рогами і тягнеться до першого спинного хребця, разом із бородою і китицею хвоста не линяють, а навпаки поповнюються поступово підростаючим волоссям. Тому вони мають цілий рік приблизно ту ж саму довжину: грива 8—9 см, борода 9 см, хвіст 12 см, але влітку значно рідші, ніж узимку. Панівне забарвлення тварини має красивий світло-бурий колір.
Більшу частину року піренейські козли живуть нарізно, тільки під час спаровування козли об’єднуються з козами й утворюють тоді стада, нерідко досить численні, які налічують 100—150 голів.
Зона поширення піренейського козла тягнеться від берега Біскайської затоки до Середземного моря.
Ватажком стада буває завжди найсильніший і, що примітно, найстаріший і найдосвідченіший козел. Під час пасіння стадо козерогів виставляє кількох вартових, які зобов’язані попереджати про щонайменшу небезпеку. Якщо такий сторож помітить щось підозріле або вітер донесе до нього відомості про ворога, то він випускає свистяче сопіння, залишає свій сторожовий пункт і негайно втікає разом зі всією рештою стада; вони мчать риссю або пускаються в галоп, залежно від того, наскільки близька небезпека. Пробігши певну відстань, стадо зупиняється, аби визначити причину, що порушила їхній спокій. Здається неймовірним, як козероги можуть підійматися майже по прямовисних скелях, на яких не видно ані найменшої точки опори.
Коли стадо почувається в цілковитій безпеці, одна частина його лягає, щоб відпочити і пережувати жуйку, тоді як друга частина скубе траву і соковиті пагони альпійських рослин, вибираючи переважно квіти низьких заростей дроку, при цьому двоє або троє козлів стоять постійно на варті. Козли завжди менш обачні й обережні, ніж кози.
На початку листопада настає час спаровування. Козли об’єднуються з козами, і тут між самцями, переважно найстарішими, відбуваються поєдинки. У грудні самці і самки знову розходяться; втім, молоді козли, що мають від народження 1—3 роки, і після того ще забігають у стада кіз. Наприкінці квітня або на початку травня, після 20—24-тижневої вагітності, коза народжує дитинча, яке вже через декілька годин після свого народження вільно йде за своєю матір’ю.